СМОЛЕНЧУК МИКОЛА КУЗЬМОВИЧ (1927-1993 рр.)
Серед яскравих і самобутніх імен визначних діячів української історії, науки і культури, чиїми зусиллями наш степовий край, що розлого простягся від сивочолого Дніпра через Інгул, Синюху і Південний Буг до меж східного Поділля, остаточно оформився в істотний культурно-історичний феномен, романтизовано названий Євгеном Маланюком «Степовою Елладою», помітною є постать Миколи Смоленчука – вдумливого ученого й педагога, талановитого українського письменника, чия доля нерозривно пов’язана з кафедрою української літератури Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна.
Народився Микола Кузьмович Смоленчук 3 липня 1927 р. в районному містечку Бобринці, що на Кіровоградщині, у родині колишнього кулеметника і гармоніста Богунського полку.
До Другої світової війни навчався в місцевій семирічці, а в роки нацистської окупації, щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини, переховувався в родичів на селі. Уникнути долі остарбайтера Смоленчукові не вдалося: на початку березня 1944 р., за два тижні до звільнення Бобринця, був відправлений до Третього рейху. Свої поневіряння й недолю на чужині М. Смоленчук згодом частково опише у романі «Сиве покоління» (1965).
У березні 1945 р. Микола Смоленчук утік з табору для остарбайтерів й потрапив до американської зони окупації, де перебував майже три місяці, аж поки його не було переведено в радянську зону, з якої через фільтраційний табір у складі т. зв. «трудової армії» його було направлено для «перевиховання» на металургійний завод уральського міста Добрянка. Лише влітку 1947 р., вкрай виснажений і хворий, юнак отримує дозвіл повернутися з радянської каторги в Україну, де вступає до Бобринецького сільськогосподарського технікуму.
Період навчання в технікумі М. Смоленчук якнайповніше використовує для власної освіти й самоосвіти, передусім її гуманітарної складової, зачитується творами української й зарубіжної літератури, веде літературний щоденник, під псевдонімом «М. Клен» пробує сили власного пера. Одержимий ідеєю створити художній твір про опалену війною долю свого покоління, аби набратися широкого життєвого матеріалу, пішки обходить села Бобринеччини, де знаходить наснагу від животворних джерел української усної народної творчості, захоплюється розповідями про видатного земляка – Марка Кропивницького.
У 1950 р. зважаючи на літературні здібності свого випускника, директор сільськогосподарського технікуму звільняє Миколу Смоленчука від обов’язкового кількарічного відпрацювання агрономом у колгоспі й дає направлення для вступу на мовно-літературний факультет Кіровоградського педінституту, який той закінчить у 1954 р.
Саме на студентські роки припадає початок активної пошукової роботи М. Смоленчука на ниві краєзнавства і літературознавства за підтримки одного з найулюбленіших наставників – доцента кафедри української літератури Л.Ф. Стеценка.
Через одруження Смоленчуку довелося закінчувати навчання в педінституті на заочному відділенні. Тоді ж він розпочав свою педагогічну кар’єру – відразу з посади директора Канівської вечірньої школи робітничої молоді.
У 1954–1956 рр. Микола Кузьмович Смоленчук працює викладачем у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, потім майже чотири роки очолює Кетрисанівську середню школу, а згодом знову викладає у рідному технікумі впродовж п’яти років.
Микола Смоленчук – директор Кетрисанівської школи (Бобринецький район), 1960-ті рр.
На Бобринеччині Микола Смоленчук цілковито поринає в літературно-творчу та наукову стихії: наполегливо працює над біографічною повістю про Марка Кропивницького «Степи полинові», яка з благословення Миколи Рильського вийшла друком у Київському видавництві «Радянський письменник» у 1961 р. Паралельно з написанням повісті М. Смоленчук працює над кандидатською дисертацією та створенням у Бобринці першого в Україні меморіального музею М. Кропивницького. А тим часом побачили світ повість «Степівчани» (1963) та автобіографічний роман «Сиве покоління (1965).
У 1964 р. за рекомендацією М. Рильського та А. Дімарова стає членом Спілки письменників УРСР.
Творчі успіхи Смоленчука були помічені компартійним керівництвом області. Оскільки на той час в обласному центрі не було жодного письменника-члена СПУ, його запрошують до міста, вирішують квартирне питання. Микола Кузьмович працює вчителем в очно-заочній школі (1964–1969 рр.), посилює, а згодом й очолює обласне літературне об’єднання «Степ», і увесь цей час продовжує роботу над кандидатською дисертацією, готує до друку перший в українській літературі (і до сьогодні єдиний) біографічний роман про життя Марка Кропивницького «Ой літав орел» (виданий в 1969 р.), в основу якого покладено виявлені під час пошуково-дослідницької й краєзнавчої роботи над дисертацією відомості та записані від старожилів спогади про визначного драматурга й театрального діяча.
З вересня 1969 р. М.І. Смоленчук – на посаді старшого викладача кафедри української літератури свого рідного педінституту. Як єдиному з викладачів кафедри, хто мав тривалий досвід роботи у школі, йому доручають розробити курс методики викладання української літератури в школі, керувати шкільною практикою студентів. Надзвичайно ерудований і глибокий викладач, чуйний і щиросердний чоловік стає улюбленцем студентської молоді.
На польовому стані, 1972 р. Традиційна для того часу зустріч письменника з трудовим колективом
У 1971 р. у Києві Микола Смоленчук блискуче захищає кандидатську дисертацію на тему «Драматург і життя (Південний – Бобринецький і Єлисаветградський період життя і творчої діяльності М.Л. Кропивницького)» (науковий керівник д.філол.н., проф. А.В. Незвідський з Одеського державного університету) і як «український буржуазний націоналіст», який «читав і поширював» працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» потрапляє під жорсткий пресинг борців з ідеологічним «інакомислієм». Як результат – виключення з партії, а перед початком нового 1972 навчального року – звільнення з роботи в педінституті без пояснення причин, тривале поневіряння у пошуках роботи.
Упродовж майже чотирьох років Смоленчук, поновлений у партії із «суворою доганою із занесенням до облікової картки члена КПРС», все ж працює учителем у декількох кіровоградських школах; до роботи в педінституті повертається лише на початку 1975 р., де постійно перебуває під «пильним оком» й неприкритим ідеологічним й адміністративним тиском, пише свої художні твори й наукові розвідки лише «для шухляди».
У 1979 р. Микола Смоленчук таємно від партійного керівництва й ректорату Кіровоградського педінституту подав документи на конкурс із заміщення вакантної посади завідувача кафедри української літератури Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки, а з вересня, як переможець конкурсу, розпочав там роботу. Такого «свавілля» йому в Кіровограді пробачити не могли, тож ученого «наздоганяє» ще одне суворе партійне стягнення, на яке у Луцьку так і не зреагували.
Чотири роки, проведені Смоленчуком на Волині, були успішними і плідними. На кафедрі він мав чимале навантаження, викладаючи навчальні курси «Українська література ХVІІІ ст.», «Українська література першої половини ХІХ ст.», «Українська радянська література» та «Методика викладання літератури у школі». Маючи досвід музейної роботи, Микола Кузьмович був одним із тих, хто обстоював думку про заснування в структурі Луцького педінституту повноцінного музею Лесі Українки (який і постав 1985 р.), а не лише, як планувалося до цього, меморіальної кімнати… Він дієво сприяв утворенню обласного відділення Спілки письменників України. Як професійний краєзнавець, Микола Смоленчук щиро зацікавився Волинню і, особливо, древнім Луцьком, – багато й охоче подорожував областю, вивчав пам’ятки старовини, працював в архівах і бібліотеках. Згодом зібраний матеріал неабияк прислужиться йому в роботі над художніми творами». За цими матеріалами створені романи «Білі бланкети» та «Смутна доба».
Микола Смоленчук серед друзів – письменників Валерія Гончаренка, Володимира Базилевського, Віктора Погрібного, Федора Непоменка, 1986 р.
Занадто вологий клімат Волині не підходив М.Смоленчуку, і через загострення виснажливих хронічних хвороб (далися взнаки перенесені в юності лихоліття нацистських радянських таборів, а також моральні тортури від борців з «інакомислієм») він вимушений був повернутися до Кіровограда.
До виходу на пенсію Микола Кузьмович – доцент кафедри української літератури в Кіровоградському педінституті. Читає різні історико-літературні курси, спецсемінари, керує роботою студентських наукових гуртків з вивчення творчості корифеїв українського театру, літературного краєзнавства.
Оглядаючи гуманітарну складову історії Кіровоградщини в 60-і – 80-ті роки вже минулого століття, неможливо уявити без внеску М. Смоленчука розвиток численних українських науково-культурних, просвітницьких інституцій області.
Засновник і фундатор меморіальних музеїв М.Кропивницького в Бобринці й Кіровограді на колишній Болотяній (зараз – вулиця М.Смоленчука!), Ю.Яновського в Нечаївці й І.Микитенка в Рівному, янгол-охоронець меморіального будинку родини Тобілевичів в Кіровограді на колишній Знам’янській і першої сцени аматорської трупи (згодом безжально знищений т.зв. «Палац культури Жовтня») і самого Театру Корифеїв, дбайливий літописець «Хутора Надія», Микола Смоленчук протягом півтора десятиліття був єдиним українським письменником у зросійщеному обласному центрі в серці України. Він благословив у світ десятки юних дарувань, що згодом переросли у талановитих митців слова, очолював обласну організацію товариства книголюбів, секції в обласних організаціях Українського товариства охорони пам’яток історії та культури й товариства «Знання». Без нього (його мудрого слова, організаторських здібностей) не обходилась жодна значима культурно-мистецька акція в області. Навіть партійні «бонзи» (так називав їх сам учений), які своїми нападками й переслідуваннями планомірно вкорочували Миколі Кузьмовичу віку, запрошували його – неперевершеного оповідача й знавця історії краю – зустрічати й супроводжувати поважних гостей – чиновно-поважних письменників-лауреатів і депутатів з Києва і Москви, після чого наш край назавжди западав їм у душу і серце.
Дні української літератури на Кіровоградщині, 1989 р. В гостях – відомі письменники України. Микола Смоленчук проводить для них екскурсію по визначним місцям нашого міста. Він був неперевершеним знавцем нашого краю
М. Смоленчук відійшов у вічність на 66-му році життя, залишивши після себе і добру славу, і гарних учнів, і величезний науковий, літературно-художній та краєзнавчий доробок. Він автор дванадцяти художніх, наукових, науково-популярних книг (це якщо брати лише ті, що були випущені окремими виданнями), більше сотні наукових розвідок, культурологічних студій та досліджень, уміщених у республіканській періодиці. Основне коло його інтересів – українська література (від ХVІІІ століття – до століття ХХ) й театральне мистецтво, де слід особливо виокремити історію театру корифеїв, літературознавство, краєзнавство, фольклор, національну історію в контексті історії європейської. Як науковець і письменник Микола Смоленчук писав про М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, М. Заньковецьку, І. Мар’яненка, А. Фета, Л. Манька, В. Винниченка, М. Рильського та ін.
Тож учні Миколи Смоленчука лишаються живим пам’ятником його Мудрості, його Справам, передаючи естафету невтомного просвітянського подвижництва на ниві українознавства загалом й краєзнавства зокрема вже своїм учням, прищеплюючи їм почуття залюбленості в Україну – наш безкраїй Степ чи стародавню Волинь, – яке в їхніх душах, свого часу, виплекав Учитель…
А тим часом ошатна меморіальна дошка на стіні Його Альма матер перебирає на себе категорію незгасимої пам’яті про непересічну Людину.
Олег Бабенко,
директор Державного архіву Кіровоградської області
