ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ХАРЦІЄВ (1865-1937 рр.)
Василь Харцієв. Ким він був і яким він був, цей перший професор нашого університету? Для кращого розуміння Харцієва як людини і як вченого необхідно якомога глибше пізнати середовище, в якому він формувався. Людей, поруч з якими жив і працював наш видатний земляк. Ідеї, які вирували навколо і так чи інакше проникали в його наукові й публіцистичні роботи. І тут ми передусім виходимо на харківську мовно-літературну психологічну школу, засновником якої був Олександр Потебня.
Перебуваючи під впливом Олександра Потебні та його оточення, Василь Харцієв сформувався як учений, як педагог і як громадянин з цілком виразною морально-етичною позицією.
Першим, хто почав досліджувати доробок Василя Харцієва-вченого, був Володимир Кирилович Чернецький, багатолітній завідуючий кафедрою української мови нашого університету. Його інтерес до постаті Василя Харцієва зрозумілий – він писав про одного зі своїх попередників, про того, хто був організатором кафедри української мови та літератури. Дослідження Володимира Кириловича «Видатний мовознавець і педагог В.І. Харцієв» сфокусоване на мовознавчих працях вченого, менше уваги в ньому приділено літературознавчій та методичній (стосовно викладання мови та літератури в школі) тематиці.
Особлива заслуга Василя Харцієва полягала в тому, що він зумів порятувати від забуття кілька дуже важливих праць свого вчителя. Один з учнів Потебні Дмитро Овсянико-Куликовський прямо відзначав, що кілька важливих праць О. Потебні були видані тільки завдяки знанням та працьовитості В.І. Харцієва.
Марія Францівна Потебня, дружина вченого, не дарма по смерті свого чоловіка, звернулася з проханням розібрати його величезний архів саме до Харцієва – знала, що в ньому було багато незавершеного, такого, що потребувало умілої обробки. Архів О. Потебні був детально описаний Харцієвим в статті «Посмертные материалы А. А. Потебни». За його словами, в ньому було багато праць, які вчений не встиг остаточно завершити. Та все ж, відзначалося у публікації, вони повинні побачити світ через свою особливу наукову цінність.
Більшість праць Харцієва його раннього, ще «харківського» періоду, були присвячені тлумаченню наукових концептів Потебні («Основы поэтики А.А. Потебни», «Учение А.А. Потебни о народности и национализме», «Новый труд по истории языка и мысли А.А. Потебни» та ін.). Пізніше він поступово переходить на освітянсько-методичну тематику. Чернецький вважав, що через свою зайнятість педагогічною діяльністю Харцієв не зміг реалізувати свій дар талановитого вченого-лінгвіста. Не зважаючи на пропозиції залишитися в університеті, де він мав би можливість зосередитися на академічній науці, він вибрав викладацьку роботу в навчальних закладах Харкова та Катеринослава. Кажуть, що цей вибір був обумовлений матеріальними причинами. Проте творчо-науковий потенціал ученого продовжував реалізовуватися – він набирав іншого, тепер уже педагогічного спрямування.
Про Василя Харцієва як про педагога написано набагато більше та ґрунтовніше, ніж як про вченого. До того ж, якщо простежити за біографією Харцієва, складається враження, що його відданість педагогічній праці була позначена одержимістю. Після закінчення університету він протягом 13 років (з 1891 по 1904 рр.) викладає у харківських гімназіях, потім з 1904 по 1907 рр. працює в Катеринославі (у жіночій гімназії та комерційному училищі). З 1908 і до кінця свого життєвого шляху (1937 р.) викладав у середніх та вищих закладах Єлисаветграда (надалі – Зінов’євська, Кіровограда) – в комерційному училищі (1908–1919), в реальному училищі (1912–1916). Після революції, коли середні навчальні заклади міста (жіноча гімназія, класична гімназія, реальне та комерційне училища), поступово перестали існувати, він працював здебільшого як викладач на різних педагогічних курсах, які готували учителів для чисельних сільських, переважно початкових, шкіл. Ці курси перебували в процесі постійної трансформації – вищі трирічні педагогічні курси (1921–1924) – педагогічний технікум (1927) – Інститут соціального виховання (1929). І, нарешті, з 1933 року – Кіровоградський педагогічний інститут, де він викладав теорію літератури, загальне мовознавство, українську мову та методику її викладання.
Дослідники педагогічної діяльності немало зробили для увиразнення образу Харцієва-освітянина. І всі вони одностайно наголошують на тому, що як організатор освіти та як викладач він був однією з найбільш помітних постатей на українському педагогічному ландшафті. Щоб зрозуміти «феномен Харцієва» як видатного педагога, треба зрозуміти засади, на яких трималася його педагогічна винятковість.
Перший чинник – фундаментальний науковий базис. Так, Володимир Чернецький цілком правильно помітив, що відданість педагогічній справі, у яку вчений поринув з головою, завадила йому реалізуватися в академічній науці. Проте, якщо познайомитися з трьома його статями, опублікованими в 20-х роках у популярному літературно-науковому журналі «Червоний шлях», то легко переконатися, що він перебував у настільки чудовій «науковій» формі, що його лише за ті статті з повним правом треба вважати за одного з провідних у тогочасному науковому світі учених теоретико-літературного та лінгвістичного спрямування. У цих статтях він, виступаючи на захист вчення Олександра Потебні від різного роду інсинуацій, намагався «вбудувати» його ідеї в тогочасний науковий контекст.
Всі, хто причетний до підготовки вчителя, хто роздумує над проблемою його ідеальної професіограми, мають розуміти ту безперечну істину, що основою, на якій вибудовується істинний його професіоналізм, є глибина осягнення ним предмету викладання. При чому, ці знання мають бути творчо-пошуковими, тобто науковими. Глибоке осягнення теоретико-літературної та лінгвістичної наук, що вибудовувалася на психологічній (потебнянській) методології, дозволило Харцієву стати першорядним методистом, автором підручників та посібників, які й досі здатні викликати інтерес – до них би варто було б частіше звертатися спеціалістам з методики викладання літератури та мови. Він глибоко розумів психологічні механізми виховного впливу художнього образу. Як педагог-практик, він це розуміння трансформував у цілісну систему мовно-літературної освіти. І в цьому теж виявився вплив його вчителя – Олександра Потебні.
Проте найвиразніше педагогічний талант Василя Харцієва, посилений його педагогічною одержимістю, проявився у створенні ним своєї, як би зараз сказали, «авторської школи» – Єлисаветградського комерційного училища.
Варто зазначити, що тогочасний Єлисаветград було одним із потужних економічних центрів на причорноморському півдні Російської імперії. Процвітала торгівля: у місто з усіх кінців прибували валки возів, завантажених зерном; безперервно працювали чисельні потужні млини; завод Ельворті, на якому працювало більше двох тисяч робітників, забезпечував сівалками сільське господарство всієї імперії. Чисельність населення була значною – приблизно 80 тисяч, що тоді перевищувало населення Херсона та Миколаєва, і поступалося лише Одесі.
Єлисаветград відзначався ще однією особливістю, а саме: його кілька середніх навчальних закладів випускали у світ багато талановитих людей, які через деякий час досягали настільки значних успіхів у творчо-науковій діяльності, що їх імена ввійшли в енциклопедії. Назвемо лише частину з них. Єлисаветградська чоловіча гімназія: Ігор Тамм, всесвітньовідомий фізик, лауреат Нобелівської премії; Георгій Лангемак, один з основних винахідників знаменитого реактивного міномета «Катюша»; Борис Завадовський – відомий зоолог. У цій же гімназії навчалися письменники Володимир Винниченко, Ярослав Івашкевич, той же Амінодав Шполянський (Дон-Амінадо).
Не менше вражає список знаменитих випускників іншого навчального закладу – Єлисаветградського земського училища: засновник Харківського авіаційного інституту академік Георгій Проскура, гірничий інженер, розробник криворізьких залізних руд Мартин Шимановський, знаменитий меценат, який багато зробив для розвитку української культури, автор відомого висловлювання «мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини кишені» Євген Чикаленко, відомі театральні діячі Микола Садовський, Панас Саксаганський, Гнат Юра, знамениті музиканти Генріх Нейгауз, Кароль Шимановський, батько поета Арсенія Тарковського Олексій Тарковський; художник Олександр Осьмьоркін… І, нарешті, назвімо імена особливо значущі: поет, культуролог, і взагалі один із найвидатніших українських інтелектуалів ХХ-го ст. Євген Маланюк, один з кращих європейських націософів Ольгерд Іполіт Бочковський, класик української літератури Юрій Яновський.
Кожен з цих навчальних закладів мав свою особливість – своє обличчя. Популярність чоловічої гімназії визначалася тим, що тільки її випускники мали право навчатися в класичних університетах, що в подальшому відкривало для них кар’єрні перспективи. Сам дух гімназії, зміст навчальної програми був продуманий таким чином, щоб його випускники були наділені суто імперським світоглядом. Звідси культивування латинської та старогрецької мов – на думку сучасних істориків освіти, це було цілком продумане рішення, в його підтексті лежав задум відволікати гімназистів від революційних думок. Будь-яка література, позначена вільнолюбством, категорично заборонялася: у спогадах випускників гімназії зустрічаються розповіді про те, що викладачі, відвідуючи учнів, переглядали їхні домашні бібліотеки і відбирали книжки, які, на їхню думку, гімназисти не повинні були читати. Такий факт, наприклад, описує у своїх спогадах Натан Ширман. Викладач, відвідавши його будинок, забрав із собою 10 книг, в тому числі і двотомник Писарєва.
Той же Натан Ширман, який, до речі, у майбутньому стане доцентом Кіровоградського педагогічного інституту і викладатиме в ньому анатомію і фізіологію, у своїх спогадах вельми критично характеризуватиме викладачів чоловічої гімназії, їхні методи викладання. Подібний негативний відгук про гімназію залишив Ярослав Івашкевич, порівнюючи її з київською гімназією: «У 1909 році я перейшов до Київської гімназії, – пише він у своїх спогадах. – Між Єлисаветградською школою та Київською був такий контраст, як і між занедбаним містечком Херсонщини і містом, яке вважало себе третьою столицею Російської імперії…». Життя учня гімназії було суворо регламентоване. Було багато заборон – які заходи можна відвідувати, а які – ні, які книжки читати, а які – ні, визначалися вулиці, якими не бажано було прогулюватися, визначався вечірній час, після якої учень гімназії зобов’язаний бути вдома – це вже нагадувало комендантську годину.
Якщо ж врахувати, що одним із найбільш поширених методів навчання було елементарне зубріння (наприклад, доводилося вивчати напам’ять чимало фрагментів гомерівської «Одіссеї» грецькою мовою), високу й не завжди виправдану в педагогічному плані вимогливість викладачів до гімназистів, відсутність атмосфери, притаманної навчальним закладам, що дотримуються так званої «педагогіки співробітництва», постійна загроза бути виключеним із гімназії, що означало для юнака катастрофічні наслідки і приводило до випадків самогубства серед гімназистів.
Тож виникає запитання: чому все-таки, не зважаючи на ці характеристики, єлисаветградську чоловічу гімназію іноді називають «школою геніїв»? Тут, думається, треба враховувати один важливий момент: до випускного класу доходила тільки третина учнів з тих, які вступали до першого класу. Залишалися найбільш здібні до навчання, які, водночас, були і найбільш вольовими в досягненні життєвої мети. Ці риси і визначали їхнє майбутнє.
Єлисаветське реальне училище багато в чому було альтернативним до чоловічої гімназії. Ця протилежність визначалася перш за все тим, що воно було земським, утримувалося за кошти Єлисаветградського та Олександрійського повітових земств. Через те земські реальні училища, на відміну від класичних гімназій, не так відчували на собі «важку руку» імперської освітньої політики. Не дарма граф Дмитро Толстой, міністр освіти, а пізніше і шеф жандармів, роздратовано називав реальні земські училища «розсадником вільнодумства».
Під щасливою зіркою утворився цей навчальний заклад – його засновником був уродженець села Зелене Компаніївського району Павло Зелений. Як голова Єлисаветградського земства і як людина, наділена не лише видатними організаторськими здібностями, а й високою громадянською свідомістю, він багато зробив для розвитку освіти й культури нашого краю. Особливо він опікувався реальним училищем, завдяки йому було побудоване розкішне приміщення. Ось як його описав Леонід Куценко: «Приміщення виростає на нульовому півповерсі, і різновеликі вікна першого й другого поверхів ніби піднімають його над тими, хто за ним спостерігає з двору. До речі, цей ефект виразно спрацьовує, коли заходиш до училища. Мармурові східці ще лише мають вивести відвідувача на рівень першого поверху, а йому вже відкрита вся грандіозність приміщення і ніби накочуються на нього широкі парадні сходи другого поверху. На блискучих паркетних підлогах килимові доріжки. Неймовірно високі стелі й просторі коридори добре підсвічуються вікнами… 35 кімнат, 14 класів, 300 учнів».
Проте Павло Зелений – не єдина щаслива зірка, що засяяла над цим навчальним закладом. Деякий час у ньому викладав знаменитий учений-лінгвіст, у минулому декан історико-філологічного факультету Новоросійського університету Віктор Григорович. По-справжньому зіркова пора училища настала, коли протягом 1876–1883 рр. його директором був випускник Новоросійського університету Михайло Завадський. За цей час він сформував потужний педагогічний колектив, уся діяльність якого була спрямована на пошуки та реалізацію найбільш прогресивних для того часу педагогічних підходів. Про високий науково-педагогічний рівень викладання свідчить те, що під керівництвом Михайла Завадського видавався перший в Україні педагогічний журнал «Педагогічний вісник» (1881–1882). Викладач історії Володимир Ястребов був археологом, видатним дослідником історії та етнографії краю. Він же створив у реальному училищі перший краєзнавчий музей, а викладач фізики Рудольф Пржишиковський – власну метеостанцію.
Випускники цього училища не мали права вступати в класичні університети, проте їм відкривалися перспективи інженерно-технічних, агрономічних спеціальностей. Важливо, що гарна підготовка в точних науках (математика, фізика) була згармонізована з чудовою мовно-літературною освітою, про високий рівень якої Леонід Куценко писав у монографії «Dominus Маланюк: тло і постать». Читанню учнями книг приділялася величезна увага. Важлива деталь: викладачів, які відповідали за позакласне читання, звільнювали від шести недільних уроків і, крім того, доплачували за цю роботу не менше 450 рублів за рік. (Треба врахувати, що вчитель за рік отримував 1000–1200 рублів).
Важливим є й інший факт. За словами Євгена Чикаленка, «в реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою ріжницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову на українській мові, як це робилось по державних школах». Якщо В. Винниченко був виключений з чоловічої гімназії за демонстроване ним українство, і якщо серед знаменитих випускників цієї гімназії немає жодної людини, яку можна було б вважати представником української культури, і якщо вже не раз згадуваний письменник Дон-Амінадо у своїх спогадах «На третьем пути» жодного разу не вжив слово «Україна» чи «українці», проте часто вживав «хохлы», «хохляцький элемент» і т. п., то серед випускників реального училища – буквально гроно видатних діячів української культури та науки.
Можна чимало цікавого розповідати і про особливості навчання та виховання в Єлисаветградській жіночій гімназії. Проте обмежимося лише однією картиною з гімназійного побуту, взяту зі спогадів колишньої гімназистки. Начальницею гімназії тоді була Г. Алєксєєва, «висока літня дама з гладко зачесаним сивим волоссям, – згадує Марія Плаготіна. – Обличчя – застигла, сувора маска, ніколи не посміхається і нічого не виражає… Носила довге, темно-синє шовкове плаття із стоячим коміром. У руці – лорнет. Коли начальниця з’являлася на початку коридору, всі гімназистки завмирали в реверансі. Вона проходила з кінця в кінець коридору, ніби ні на кого не дивлячись, але горе було тій, котра не встигла зробити реверанс. Оголошувалася догана і покарання…». А втім, Дон-Амінадо не дарма писав про жіночу гімназію як про одного з «трьох китів», на яких тримався Єлисаветград. З її гарного приміщення, яке й досі вважається одним із найкрасивіших у нашому місті, буквально випромінювалася аура привабливої жіночності. Краса, вихованість, скромність, які, до того ж, поєднувалися із всебічною освіченістю – такими рисами відзначалися випускниці гімназії. Поряд з гімназією – кавалерійське училище. Далі, за кілька сотень метрів, – чоловіча гімназія. Тож погляди/думки/мрії майбутніх офіцерів-кавалеристів з одного боку, та погляди/думки/мрії гімназистів з іншого, протилежного, боку, линули в бік жіночої гімназії. Той же Дон-Амінадо через багато років, пишучи свої спогади, перераховує імена/прізвища трьох гімназисток, у яких він, навчаючись у восьмому, випускному класі гімназії, по черзі закохувався. Серед гімназистів навіть були випадки самогубства, спричинені нерозділеним коханням до гімназисток. Про один із них, що стосується Євгена Кармазіна, родича відомої письменниці Зінаїди Тулуб, написав Володимир Панченко.
У 1908 році до вищезгаданих трьох навчальних закладів (кавалерійське юнкерське училище не враховуємо, бо воно – окрема історія) додалося четверте – Єлисаветградське громадське комерційне училище. Його поява була зумовлена бурхливим становленням капіталістичних відносин, коли торгівля (комерція) набувала особливого значення і потребувала економічно грамотних працівників. У багатьох містах російської імперії почали з’являтися школи, які мали задовольнити цей запит. Поступово сформувалася модель такого училища. В його навчальних планах загальноосвітні предмети поєднувалися зі спеціальними – комерційно-економічними. Важливо, що такі училища підпорядковувалися міністерству торгівлі та промисловості, а не міністерству народної освіти з його імперською ретроградністю. Це давало можливість комерційним училищам більше свободи у вибудовуванні власної освітньо-виховної політики. Інша особливість цих закладів полягала в тому, що на них не розповсюджувалися обмеження стосовно прийому учнів іудейського віросповідання – для гімназій та університетів такі обмеження існували, вони були суворо регламентовані.
Віталій Постолатій пише, що найактивнішими ініціаторами відкриття громадського комерційного училища в Єлисаветграді були «Ю.Е. Бібер, В.Й. Томкін, Р.Е. Ельворті, Г.О. Златкевич, І.С. Заславський та інші жителі, імена яких були відомі далеко за межами нашого краю. Їх об’єднувало бажання створити у місті передовий ефективний комерційний навчальний заклад. То ж сподівання батьківського активу і творчий пошук та ідеї талановитого педагога В.І. Харцієва знайшли одне одного».
Будинок, в якому розміщувалося Єлисаветградське комерційне училище, засноване Василем Харцієвим в 1908 році, на розі вулиць Шульгіних та Дворцової
Василя Харцієва не випадково запросили очолювати цей новий заклад – на той час він був помітною постаттю в освітянській сфері, до того ж, мав чималий досвід як інспектор та викладач Катеринославського комерційного училища, директором якого з 1901 по 1918 рік був Антін Синявський – талановитий вчений, педагог україноцентричного спрямування. Співдружня робота із Синявським озброїла Василя Харцієва прогресивними принципами організації навчального процесу. Вони й лягли в основу формування Єлисаветградського комерційного училища. Саме в той час в Росію із західноєвропейських країн почали проникати ідеї «нової школи». Це були елітні школи, що організовувалися спеціально для дітей з багатих буржуазних родин. Навчання у них було дуже дорогим, наповнення класів – малочисельним, навчальні та виховні підходи – ліберальними, але водночас і ефективними. Віталій Постолатій відзначив, що «В. Харцієву вдалося втілити в життя нові педагогічні ідеї в умовах звичайної масової школи».
Ще на початку своєї роботи директором училища Василь Харцієв виступив на загальних батьківських зборах з конкретною програмою перетворення училища у зразкову школу. І це завдання йому вдалося виконати. Зараз знайомство з аналітично-описовими дослідженнями навчально-виховного процесу цього закладу переконує, що він за багатьма параметрами відповідає основним принципам гуманної педагогіки в її сучасному розумінні. В. Постолатій цитує срібного медаліста училища випуску 1913 року Н. Вердинського, який характеризує навчання в школі В. Харцієва таким чином: «Нова школа намагається викликати в учнів над усе самодіяльність й особисту ініціативу в усьому. І ці якості, в сукупності з інтелектуальним і моральним розвитком, можуть стати основою їхнього гармонійного розвитку… Ми в людині над усе цінуємо усвідомлення нею власної гідності, самостійності, самодіяльності й яскравої індивідуальності… Нова педагогіка намагалася якомога менше обмежувати свободу учня й надавати його самостійності максимальний простір. Але надаючи індивідуальним пориванням учня широкий простір, нова школа в той же час усіма силами намагається розвинути в ньому контроль за собою й підкорити його волю розумній дисципліні. Ось тут широко розвинута система управління приходить на допомогу педагогічній науці, дає їй той необхідний у всякому гуртожитку закон, якому всі повинні безумовно підкорятись…».
Поняття «гуманна педагогіка» з’явилося і почало активно використовуватися в період поступової саморуйнації комуністичної тоталітарної системи і формування нової – демократичної. Це довгий процес, який почався ще до розпаду СРСР. Він породив двох видатних педагогів – Василя Сухомлинського та Шалву Амонашвілі, чиї імена стали знаковими для гуманної педагогіки.
Звичайно ж, на концепцію авторської школи вплинули ідеї та теорії «нового виховання» і «нових шкіл», що на межі століть сформувалися у Франції (Едмон Демолен), в Англії (Сесіл Редді), в Німеччині (Герман Літц) та інших європейських країнах. Визначальними ознаками «нових шкіл» було врахування індивідуальних та вікових особливостей учнів, розвиток їхньої самостійності. Мета навчання полягала не у формуванні інтелектуалів-ерудитів, а людей, здатних застосовувати набуті знання на практиці, широко запроваджувалося учнівське самоврядування.
Ці ідеї були сприйняті Антіном Синявським, директором Катеринославського комерційного училища, в якому, як ми вже знаємо, до переїзду в Єлисаветград працював Харцієв. Проте немає сумніву, що така школа нового типу утворювалася як альтернатива ретроградству тогочасних класичних гімназій з їх культом зубріння, суворої дисципліни та жорсткого переслідування всякого вільнодумства.
Зрозуміло, що свої педагогічні ідеї Харцієв міг реалізувати лише при сформованому колективі педагогів-однодумців. Одним із провідних учителів училища, соратником Харцієва був Андрій Петрович Феоктистов, якого шанобливо називали Єлисаветградським Песталоцці. Він був організатором скаутського руху, відомим також як здібний психолог, автор психолого-педагогічних досліджень, про що свідчить його резонансна для того часу стаття «Об одарённости. Опыт экспериментально-психологического исследования».
Географію в школі викладав Костянтин Шило, зять композитора Миколи Лисенка. Разом зі своєю дружиною Галиною Миколаївною він організовував в училищі чудові музичні вечори українського тематичного спрямування.
Французьку мову викладала Марія Костянтинівна Лангемак – мати одного з винахідників легендарної «Катюші» Георгія Лангемака.
Чудовими вчителями малювання, креслення та каліграфії (ці дисципліни на той час вважалися особливо значущими) були випускники Строгановського художньо-промислового училища Митрофан Максимович та Михайло Щеглов.
Кожний із названих та й не названих тут педагогів були шанованими у місті особистостями.
Друга важлива складова функціонування училища як навчально-виховного об’єкту стосується роботи з батьками. Роль батьківського комітету була дуже вагомою. Він займався багатьма справами – шукав і знаходив додаткові кошти для допомоги учням з малозабезпечених родин з оплатою за навчання, сприяв поповненню училищної бібліотеки, організовував літній відпочинок.
Рівень самоорганізації учнів був надзвичайно високим, у певному розумінні навіть безприкладним. «Учні самі складали програми літературно-музичних вечорів, самі забезпечували фінансовий бік справи (кошторис, витрачання грошей, організація буфетів з чаєм та бутербродами), самі прибирали класи й коридори після вечорів». Важливі проблеми училищного життя вирішував учнівський парламент.
Щоб повніше описати навчально-виховний процес комерційного училища як цілісну систему, як авторську школу Харцієва, потрібно було б детально зупинитися і на спробі відмовитися від бальної системи оцінювання, замінивши її об’єктивними характеристиками, і на дослідженні причин неуспішності, і на анонімному анкетуванні, здійснюваному з метою внесення коректив в навчальний процес, і на постійній турботі про те, що зараз іменується «підвищенням кваліфікації» викладачів (окремі педагоги навіть брали участь у закордонних з’їздах та конференціях професійного спрямування).
А ще можна було б згадати такі види навчально-виховної роботи як підготовка та захист учнями рефератів на суботніх вечорах, читання та обговорення нових резонансних художніх творів на літературних, музичних і театральних заходах.
Василь Харцієв серед учнів – аматорів театрального гуртка – Єлисаветградського комерційного училища
Окрема сторінка – подорожі учнів у супроводі вчителів. Їздили в Крим, в Асканію Нову, часто навідували Чорний ліс – мимоволі напрошується порівняння зі знаменитими «подорожами в природу», що описані Василем Сухомлинським у його книзі «Серце віддаю дітям».
А ще – доглянутий і ошляхетнений учнями парк «Альгамбра», який був розташований на березі Інгулу.
Важливо відзначити, що, на відміну від чоловічої гімназії, українськість в училищі не переслідувалася. В бібліотеці можна було прочитати газету «Рада», а на літературних вечорах декламувалися поезії Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Степана Руданського…
Все це дає підстави погодитися з неодноразово висловлюваним твердженням, що комерційне училище, створене та очолюване Василем Харцієвим, було одним із найкращих навчальних закладів Російської імперії.
***
Лютневу революцію 1917 року Харцієв прийняв з ентузіазмом. На деякий час очолюване ним комерційне училище перетворилося в осередок суспільно-політичного життя міста. Але це тривало недовго. З приходом більшовицької влади один за одним позакривалися навчальні заклади, про які йшлося у нашій розповіді. У 1918 році перестало існувати й комерційне училище. Проте Харцієв без роботи не залишився, надто вже значним був його авторитет як ученого, педагога та організатора освіти.
Не будемо перераховувати всі посади, які йому випало займати в післяреволюційний час – їх перелік зайняв би значну текстову площу. Та все ж поступово визначилося його професійне спрямування – його досвід як вченого та педагога був украй необхідний для організації в краї педагогічної освіти.
Навчальні заклади, у яких готувалися педагогічні кадри для нашого степового краю, набували постійної трансформації, логіку якої намагався збагнути Віталій Постолатій у вже не раз згадуваному дослідженні «Педагогічна освіта на Кіровоградщині (1865–1965рр.)».
У 1921 році були організовані Єлисаветградські вищі трирічні педагогічні курси, керівником яких протягом кількох років (1922–1924) був Харцієв. (Шлях, розпочатий у 1921 році завершився утворенням у 1997 році педагогічного університету, якому зараз виповнюється 100 років). Вищі трирічні курси трансформувалися в Зінов’євський педагогічний технікум (1925–1930). Саме в цей час Харцієву було присвоєне звання професора. Подальша трансформація педагогічного закладу проходила через такі етапи: інститут соціального виховання (1930–1933), педагогічний та учительський інститут (1933–1941).
У цих закладах Харцієв викладав українську мову, методику вивчення її в школі та теорію літератури. З 1 вересня 1934 року, коли була організована кафедра української мови і літератури, він був її завідувачем.
Як могло статися, що той, хто довгі роки був викладачем російської словесності, так швидко і легко перейшов на викладання української мови? І взагалі, як пояснити українськість людини, яка довгий час працювала в освітянській сфері, яка була пройнята великоросійським імперським духом, з його категоричним несприйманням всього українського?
Харцієв був одним із небагатьох учнів Потебні, який цілковито розумів свого вчителя як людину, яка пережила глибокий внутрішній злам, і як вченого, який, як ніхто до нього та й мало хто після нього, розумів денаціоналізацію народу як зло, яке нищить його розумовий та духовний потенціал. «Вообще – денационализация, – читаємо в статті Потебні «Проблема национализации», – сводится на дурное воспитание, на нравственную болезнь: на неполное пользование наличными средствами восприятия, усвоения, воздействия, на ослабление энергии мысли; на мерзость запустения на месте вытесненных, но ничем не заменённых форм сознания; на ослабление связи подростающих поколений со взрослыми, заменяемой лишь слабою связью с чужими; на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление. Даже когда подавляющие довольно близки к подавляемым, а последние не лишаются насилием имущества и не обращаются в рабство грубейших форм, денационализация все таки ведет к экономической и умственной зависимости и служит источником страданий». Василь Харцієв добре знав погляди свого вчителя на руйнівні процеси денаціоналізації. Про це свідчить його стаття «Учение А.А. Потебни о народности и национализме», надрукована в харківському журналі «Мирный труд» у 1902 році (ч. 2, 3, 5).
Все це було для Василя Харцієва тією світоглядною основою, яка і визначила його українськість, яка проявлялася ще в часи його роботи на посаді директора Єлисаветградського комерційного училища, де проводилися вечори з українською тематикою (збереглася світлина, у якій учні училища, що брали участь у виставі, були одягненні в українські строї). Для того часу це були надзвичайно сміливі акції. Його проукраїнськість проявилася в активному сприйнятті лютневої революції 1917 року, а також у тому, що він, багатолітній викладач російської словесності, став викладачем української мови, завідувачем відповідної кафедри.
***
Доля українського інтелігента ніколи не була легкою. Починаючи з групи молодих і талановитих українців, які на хвилі європейської «весни народів» (1848–1849 рр.), усвідомивши свою національну окремішність, організувалися в Кирило-Мефодіївське товариство. Поява цього братства настільки розтривожила російських імперців, що його членів відразу ж арештували, завезли до Петербурга, помістили в каземат, почали розслідування й допити. Звіти про ці справи періодично лягали на стіл імператора Миколи ІІ.
З того часу переслідувалося усе українське. Відбувалося це шляхом не лише заборон усього українського та жорстокого переслідування всіх, хто посмів проявляти ознаки національної свідомості, а й шляхом вироблення певних ідеологічних установок на кшталт міфу про «єдиний народ», яким ще й досі користуються окремі політики.
Коренізація, що була задумана в Москві на початку 20-х років з метою «заспокоїти» пробуджувану національну свідомість «неросійських» народів, приручити їх до більшовицького центру, набула в Україні форми «українізації». На хвилі цієї українізації стався настільки бурхливий розвиток національної культури, що охопив не лише літературу, а й кіно, театр, живопис, породивши при цьому плеяду митців такого високого рівня (не лише вітчизняного, а й світового: напр., О. Довженко, Лесь Курбас), що кремлівські стратеги зрозуміли: політику «коренізації» треба зупиняти, бо вона не дасть можливості побудувати нову імперію – тепер уже більшовицького зразка.
Але припиняти цей процес відродження можна було лише вульгарним шляхом – шляхом найжорстокіших репресій та фізичних знищень. Шляхом голодомору, Сандармоху, Соловків, таборів ГУЛАГу на просторах «неісходимого» Сибіру…
Українізація 20-х років вивела з невідомості, проявила, висвітлила, укрупнила всіх найкращих, найбільш талановитих людей віками пригноблюваної нації. Переглядаючи, наприклад, довгий список осіб, репресованих в Україні, які побували в Соловках та розстріляні 27 жовтня–4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, дуже просто прийти до висновку, що там була розстріляна українська еліта. Але ж Сандармох – не єдине місце, де відбувалися такі розстріли…
Простежити за життям Василя Харцієва після революції 1917 року – справа непроста, передусім через брак матеріалу, в тому числі і архівного, на який можна було б обпертися, відтворюючи «труди і дні» цієї непересічної людини.
Багато про нього говорить низка його уже згадуваних публікацій у тогочасному популярному журналі «Червоний шлях». Він зберігав високу науково-інтелектуальну форму, це виявлялося, перш за все, в захисті, пропаганді та адаптації до нових умов учення Потебні. Авторитет, напрацьований роками успішної наукової та педагогічної роботи, деякий час зберігався. Про це свідчить широке відзначення у 1927 році 35-річчя його педагогічної діяльності. Вітальна телеграма надійшла з Наркомату освіти України, добірка «Палке вітання працівнику на ниві науково-освітній – шановному професорові, члену Академії наук В.І. Харцієву» надрукувала місцева газета «Зінов’євський пролетарій». Повага була щира – про це свідчить бодай той факт, що газета приписала ювіляру навіть членство в Академії наук – насправді ж він не мав звання академіка.
На жаль, спогадів, які були б написані слухачами педагогічних курсів, а потім і студентами педагогічного інституту, в якому він викладав і був його першим професором, немає. У 1936 році він був арештований чекістами, а значить, належав до «ворогів народу». То ж як про нього могли написати його студенти, які, звичайно ж, були комсомольцями?
Щоправда, писали співробітники, викладачі педагогічного інституту, ті, що працювали поряд з ним. Але писали не так про нього, як на нього, – писали доноси. Наприкінці 1933 року група співробітників педінституту у складі Непийводи, Орлова, Федоренка і Палюхіна подала в місцеву газету «Соціалістичний наступ» лист, який, по суті, був написаний у широко розповсюдженому тоді «жанрі» відкритого доносу на викладачів, які, на їхню думку, належали до «класово ворожих елементів». До них було зараховано і єдиного на той час в педінституті професора: «В. Харцієв – професор, керівник мовної кафедри відверто стоїть на позиції буржуазного вченого Потебні, пропагуючи це вчення, ототожнює його з марксизмом в літературознавстві. В програмі з української мови, методики мов і сучасного мовознавства Харцієв жодним словом не згадує про партійність у викладанні мови. Харцієв домагається розтворити марксизм у потебніянстві, по суті збруднити його буржуазною ідеологією…». З часу публікації цього доносу і до арешту Василя Харцієва минуло три роки. Можна лише уявити, як йому жилося ці роки.
Ми вже багато знаємо про злочини більшовиків проти українського народу. Але ми ще недостатньо осмислюємо, в тому числі і в суто науковому плані, ті важкі наслідки для національного інтелекту, які завдали йому періодично здійснювані репресії проти національної еліти. І зовсім не роздумуємо над тим, яким чином, якою продуманою просвітительською, освітньою та культурною політикою можна в умовах незалежності домогтися «ізживання» згубних наслідків змалоросійщення народної свідомості, завданою відлученням народу від його культурно-інтелектуальної еліти.
Василя Харцієва не розстріляли в Сандармосі, не вислали в сибірські концтабори. На нього писали доноси, за ним стежили. Він був високоосвіченим, порядним, незалежним, з прекрасно розвинутим аналітико-критичним мисленням. Користувався величезною повагою як учений та викладач. І через те, що був наділений такими чеснотами, не вдавався до широко розповсюдженої у той час комуністично-більшовицької риторики. Влада не любила таких. Тому він був арештований і кілька місяців перебував у в’язниці в дуже важких умовах. Про що думалося йому, 72-річному професору, в тюремній одиночній камері. Які питання ставили йому на допитах напівграмотні чекісти? Цього ми не знаємо. Проте маємо розуміти всю абсурдність цієї ситуації, коли одного з кращих освітян України, знаного і шанованого вченого, абсолютно не винного ні в чому тримають у в’язниці. Тогочасна влада і справді була від диявола…
Перебування в тюремній камері загострили хвороби нирок і шлунку. Після операції, його, знесиленого, відправили додому. Через кілька днів він помер.
Михайло Долинський, сусід Харцієва по будинку, згадує, що на його похоронах було всього кілька людей. А ще згадує, що осторонь стояло кілька спостерігачів – це люди з «органів» наглядали за похоронами й фіксували тих, хто прийшов попрощатися з «ворогом народу».
Архів професора Харцієва не зберігся. А жаль, бо в ньому містилася уже завершена праця «Мова і література». Знаючи наукову потужність цього улюбленого учня Олександра Потебні, можна з певністю сказати, що ця праця була б вагомим внеском в українську філологію.
***
Одна зі статей, присвячених Василю Харцієву, називається «Єлисаветградський професор, якого забули…».
Ця стаття написана, щоб відновити пам’ять про нього. Бо ж добре відомо, що сила нації, її «здоров’я» визначається тим, наскільки вона знає свою історію, оберігає та шанує її. Але ж це стосується не лише нації та суспільства. Тож так важливо для нашого університету, якому у 2021 році виповнюється 100 років, пам’ятати про свого першого професора.
Григорій Клочек, доктор філологічних наук, професор кафедри української і зарубіжної літератури
Ольга Манойлова, кандидат філологічних наук, ст. викладач кафедри української та зарубіжної літератури
Титульний портрет В.І.Харцієва створений на основі його фото з віньєтки Єлисаветградського громадського комерційного училища,
зробленої на початку 1910-х років. Автор: Олександр Чорний, канд. іст. наук, доцент, завідувач кафедри історії України ЦДПУ ім.В.Винниченка
