Запаліть свічу у своїх душах

14 березня студенти-філологи КДПУ ім. В. Винниченка знову мали можливість насолодитися шматочком творчого пирога від відомого українського письменника, поета, публіциста, політичного та громадського діяча Володимира Федоровича Шовкошитного. Цього разу він прибув не сам, а з колегами та соратниками по творчій майстерні: кіровоградським поетом Олександром Косенком та письменницею й літературознавцем, кандидатом філологічних наук Ларисою Лебедівною. Перше слово взяв Олександр Косенко, з яким Володимир Федорович познайомився лише декілька місяців тому, але вже встиг видати книгу кіровоградця в київському видавництві «Український пріоритет», директором якого він є.

Інтерактив з аудиторією розгорнув питання, яка енергія є найбільш продуктивною? Виявилось, що це, на думку фізика за фахом, зовсім не кінетична чи потенційна – а енергія художнього слова. Таку енергію несуть в собі книги, які Володимир Федорович презентував студентам. Авторами  творів є Анна Атаманенко, Наталія Гумба («Правда про людину» - маніпуляція-навіщо, як це робити та уникнути), Галина Марчук (роман «Три долі» - жіноча проза), Валентина Козак (книга «За Україну молюсь» - до пам’яті 26 квітня), Надія Степула (збірка розкішної жіночої поезії «Джмелиний блюз»). Книжка-спогад про перепоховання Василя Стуса в Україні написана на основі щоденникових записів Володимира Шовкошитного, який був одним із організаторів перепоховання в 1989 році.  Казка Анатолія Дімарова «Для чого людині серце» проілюстрована малюнками учасників дитячої художньої студії «Гармонія норм» із села Рівне на Кіровоградщині, керівником якої є Валерій Лисенко, однокласник Володимира Шовкошитного.

Свою книгу «Зимові діалоги» представляла Лариса Лебедівна, яка зачитала уривки з твору та розповіла, чим вони були навіяні: це нове розуміння зими, адже вона кожного разу естетично досконала, інша. Лариса Лебедівна зазначила, що важливим є розуміння вагомості слова в нинішньому суспільстві, адже воно «втратило власну сакральність»! Молода жінка з літературно обдарованої сім’ї, її мати писала поезію, а донька, Зоряна Лебедівна, стала наймолодшим автором, який друкувався в «Українському пріоритеті». Лариса Іванівна представила книгу 14-річної доньки «Крок у світло».  «Це сучасне оптимістичне українське фентезі, яке може вдало конкурувати з гобітами і Гаррі Поттером», – резюмував Володимир Федорович.

На завершення зустрічі він представив свою добірку поезій «Доторкнутися небес» і  новий історичний роман-дилогію «Кров свята» (2012). Перша частина роману під назвою «Хресна путь» (написана ще на початку 2000-х рр. і вже виходила окремою книгою) оповідає про життя села Пологи на Переяславщині, малу батьківщину самого письменника, від часів лихоліття – Голодомору 32-33 рр. та повоєнного життя – аж до краху радянської імперії. «В цьому селі, – за словами автора, – зібрано всі драми світу!». Таке собі українське Макондо, доля якого є віддзеркаленням долі цілого народу. У другій частині («Білий кречет») історія головних героїв раптом знайшла своє несподіване продовження – їх долі заводять на Галичину та Волинь у часи створення і діяльності боївок УПА, учасниками яких вони стають. «У моїй книзі немає історичних упереджень – я пишу історію України про українців і для українців, якої вони були тривалий час позбавлені. Історія УПА – донедавна заборонена і до цих пір дражлива тема, що по-різному оцінюється нашими сучасниками, має бути прочитана об’єктивно і “без брому”. Саме це я намагаюся зробити в романі «Кров свята» – повідомив автор.

Про Слово як про Собор довіри говорив Володимир Федорович: «Служіння слову – свята справа, а ви, – звертався до студентів письменник, – ті, хто зберігає Україну, бо передаєте поколінням любов до Слова. Слово передається крізь покоління, генетично. А через кров разом зі Словом передається і все багатство нашої нації!».

Своєю поезією «Я – украЇнець » Володимир Шовкошитний закцентував увагу студентів на тому, що націоналізм – це перш за все любов до рідного та повага до чужого, за шевченковою формулою. Художня українська література має досить засобів, аби висловити будь-які почування чи пристрасті. Таким є вірш «Запали свічу», і стосується він майбутніх педагогів якнайтісніше, адже викладачі щодня запалюють не одну свічу та передають вогонь світла українського слова новим поколінням.

„Запали свічу!
Один сказав: Так темно навкруги!
Замовкніть всі! Я знаю достеменно –
В тій темряві повсюди вороги
Чатують нас!” І закопав знамено.
Другий шепнув: „Будь проклята вона,
Оця пітьма! – Й од страху оступився. -
Тут мабуть пріва не засягти дна!
Я далі не піду!” – І зупинився.
А третій мовчки запалив свічу…

Я - украинец, до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его казацкой не лишили речи.

 Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.

 Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной прорастали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.

 Я растерял, как воду из горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, -
Не знаю языка по правде…
Простите, сыновья, и, дочь, прости,

 Прости мене, прапрадіде-козаче,
Прости мене, мій споконвічний краю,
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.

                                        Володимир Шовкошитний

Ольга Валова, студентка 31-ї групи факультету філології та журналістики