Видатний сирійський вчений Абу-ль-Фарадж колись сказав: "Знання – настільки дорогоцінна річ, що її не ганебно добувати з будь-якого джерела." І справді, людина, яка хоче вчитися, робитиме це будь-де. Її не можна ні до чого змусити. Бажання, або його відсутність, вирішує все.
Для того, щоб не відставати від життя, необхідно постійно розвиватися і самовдосконалюватися. І, здавалося б, яка різниця, де цим займатися? Правда? А ось і ні!
Дозвольте не погодитися із шановним вченим, на якого я щойно посилалася. Навчальний заклад – це не просто географічне місцеположення. Це – люди, настрої, події, а потім – спогади… Це – місце, де людина не просто про щось там дізнається, комусь щось доводить і отримує за це винагороду у вигляді балів, якими потім можна перед кимось похизуватися, або які змушують під час гучної бесіди притихнути і засоромитися. Це – місце, яке є однією зі сходинок на шляху людини до створення самої себе. Це – місце, де люди навчаються слухати і чути, сприймати й усвідомлювати. Місце, яке назавжди залишиться у пам’яті як "золоті студентські роки". Місце, про яке із захопленням будуть розповідати спочатку знайомим, пізніше – дітям, а тоді – онукам.
Студентство – це якась особлива нація. Це – країна з власною історією, культурою, зі своїми звичаями, традиціями та забобонами. Думаю, у кожного в групі була людина, яка вела щоденник "Викладацькі перли", куди записувались найсмачніші вирази улюблених викладачів, які потім "розходилися на цитати". Є свої свята, свої приводи для скорботи, як от, наприклад, у харківських студентів – похорони пройдешніх предметів. З каструлями, сковорідками, ложками і тому подібними музичними інструментами гримлячий "оркестр" супроводжує коробку конспектів до вікна, куди всі витрушуються. Траур, звісно, ніхто не носить, але "поминки" неодмінно влаштовують.
Мабуть, усі наші викладачі мріють, щоб вітчизняні студенти перейняли традицію своїх колег із Прінстонського університету (США), де студенти здають письмові іспити за відсутності в аудиторії викладачів. Вся справа в "Кодексі чесності" – урочистій клятві, яку дають першокурсники. Відповідно до неї студент, як порядна людина, зобов’язується не списувати.
Отакі ми, студенти, багатогранні. Сьогодні святкуємо успішно здану сесію, розфарбувавши чоботи пам’ятникові, а завтра ми – сама серйозність і, в рамках нового творчого завдання, готові вирішувати соціально важливі питання у найкоротші строки та найдієвішими засобами.
Найприємніше те, що навчаємося не лише ми, студенти. З нами навчаються наші любі, наші найкращі, наші найдорожчі викладачі. Як сказав російський інформатик і гуморист Стас Янковський: "Дивовижна річ – іспит. Одних він дивує питаннями, інших – відповідями." Ні для кого не секрет, що сесія для викладачів – це час, коли здають студенти і нерви. Ми, звісно, буваємо неуважними, галасливими та некерованими, але ніколи невдячними. Ми завжди пам’ятаємо той найперший раз, коли у нас повірили, коли нас підштовхнули і підтримали. Ми пам’ятаємо усі ваші поради та настанови. Саме завдяки вам ми пізнаємо те, що любимо, те, до чого прагнемо і про що так давно мріємо.
І хоча на запитання "Котра зараз година" від нас найчастіше можна почути "10 хвилин залишилося", ви завжди залишатиметесь у наших серцях невід’ємною частиною цього яскравого періоду життя. Ми хочемо вас радувати та приємно вражати своїми досягненнями, показати, що усі ваші зусилля не були марними.
Тож, дозвольте дати пораду нинішнім першокурсникам: живіть студентством, дізнавайтесь якнайбільше цікавого та корисного й отримуйте від цього задоволення. Цінуйте тих, хто поряд із вами та намагайтесь не згаяти даремно жодної миті. А нашим шановним викладачам хочу побажати натхнення та енергії, наснаги та терпіння. Обіцяю, ми вас не підведемо!
Анастасія Ганоль,
випускниця 2013 року
перекладач ТОВ "Транслател"