Якось Ернест Хемінгуей, обідаючи з друзями, побився об заклад, що здатен придумати розповідь всього із шести слів, яка нікого не залишить байдужим. Друзі не повірили словам письменника, а він вже за хвилину записав щось рукою на серветці і поклав записку на стіл. Там було написано: «For sale: baby shoes, never worn», що дослівно означає «На продаж: дитячі черевички, не ношені».  Його співрозмовники, прочитавши це, мовчки поклали перед Ернестом по 10 доларів. Він переміг.

Перше питання. Що таке есе? І чому «есе», а не «письмова робота»?

Наводжу одне з чисельних дефініцій поняття «есе»: Есе (фр. essai – спроба, проба, нарис) – прозаїчне висловлювання невеликого об’єму і відносно вільної композиції, у якій автор проявляє свої погляди на обрану тему (проблему).

Можливо, комусь і здасться, що у часи, що передують тектонічним зрушенням у нашій освіті, коли активно обговорюються шляхи і напрями її реформування, коли потрібно проявляти стратегічність мислення, розмова про сучасний стан педагогічної комунікації виявиться не актуальною. Мовляв, почекайте з цими проблемами - зараз не до них, бо треба думати глобально… І забуваємо при цьому, що «чорт криється в деталях», що якщо ми, скажімо, не сконцентруємося на такій важливій проблемі як кардинальне реформування шкільних програм і підручників і не почнемо її негайно вирішувати, то реформа середньої освіти не те що почне пробуксовувати, ні, вона гарантовано буде провалена. А тим часом реформування власне шкільних програм та підручників потребує не тільки високої мобілізації найбільш кваліфікованих науково-педагогічних сил, а й часу... Те саме стосується і підготовки вчителя як риторичної особистості, бо ж добре відомо, що вчитель, котрий не володіє словом як інструментом навчання та виховання, є фахово неспроможною людиною. Недарма у навчальних планах магістерської підготовки майбутніх педагогів у Фінляндії більша частина часу віддається навчальним предметам з педагогічної комунікації. Будьмо певні, що в цій країні, де освіта вважається кращою у світі і де лише 20 відсотків випускників педагогічних факультетів отримують право працювати в школі, добре знають, що роблять…

Проминули ювілейні дні Ліни Костенко, у які ми, вирвавшись з потоку буденних справ, на якусь мить вслухалися у її Слово і ще раз, зачаровуючись ним, переконалися, що в наш час, у нашій країні, поряд з нами живе геніальна поетеса. Аналіз однієї з її поезій пропоную читачам свого блогу. Це – уривок з нової книжки, в якій розробляю системологічну теорію літературного твору. У даному випадку йдеться про проблему органічної цілісності поетичного твору.

Ось уже кілька років не можу забути однієї студентської акції, свідком якої став у Стамбулі.

Разом зі своїм добрим знайомим, надзвичайно симпатичним і приємним у спілкуванні турком Гекханом Деміром, з яким доля звела мене в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка під час захисту його дружиною, українкою, кандидатської дисертації, ми вирішили пройтися однією з центральних вулиць Стамбула. Повільно, не поспішаючи, проходили повз вітрини магазинів та розміщені на тротуарах столики кав’ярень, за якими відвідувачі, як правило, грали у нарти. Здається, нічого особливого нас не чекало під час цієї прогулянки. Але коли вулиця вивела на площу, то побачили дивну картину: на асфальті сиділо кілька десятків молодих людей, кожний з яких зосереджено, не звертаючи ні на кого увагу, дивився у розкриту книжку. Уважно приглянувшись, переконався, що всі вони і справді були заглиблені у читання книжок. Перші думки: секта? якийсь протест? проти чого? Аж ось звернули увагу на тележурналістів, що брали інтерв’ю у однієї з учасниць цієї акції. Підійшли ближче, прислухаємося.  Демір перекладає: це мирна акція, студенти Стамбульського  університету таким чином вирішили звернутися до турецької громадськості із закликом більше часу віддавати книжці, менше – телевізору.