ЕВОЛЮЦІЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ РУБІЖНОСТІ ТЕРИТОРІЇ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Маслова Н. М.

к.г.н., ст. викладач кафедри географії та геоеокології

Центральноукраїнський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

м. Кропивницький, Україна

В статті розглядається еволюція соціокультурної рубіжності території сучасної Кіровоградської області в контексті історичного освоєння земель в умовах ландшафтної рубіжності краю. Виділено три періоди соціокультурного засвоєння території Кіровоградщини на основі приуроченості населених місць до різних ландшафтних зон.

Ключові слова: соціокультурне осовоєння території, соціокультурна рубіжність, ландшафтна рубіжність, соціокультурні процеси тощо.

Maslova N. M. EVOLUTION OF SOCIO-CULTURAL BOUNDARY OF THE TERRITORY OF OF KIROVOHRAD REGION. The article examines the evolution of the socio-cultural boundary of the territory of modern Kirovograd region in the context of historical development of lands in conditions of landscape boundary of the region. There are three periods of socio-cultural development of the territory of Kirovograd region based on the location of populated areas in different landscape zones are distinguished.

Key words: socio-cultural development of the territory, socio-cultural boundary, landscape boundary, socio-cultural processes, etc.

Постановка проблеми. Одним з чинників, що визначають соціокультурні особливості сучасної Кіровоградщини виступає рубіжність території, яка завжди зумовлювала унікальність даного простору в природному, геополітичному та соціокультурному плані. Територією області в різні часи проходили кілька природних та соціокультурних рубежів: природно-екологічний – між степом і лісостепом; соціально-економічний – між ареалами поширення осілого землеробського та кочового господарсько-культурного типів освоєння території; етнічний – між представниками слов’янського та тюркського етносів; етнокультурний – між християнським та ісламським цивілізаційними світами, різними етнографічними регіонами; політичний – між різними державними та адміністративно-територіальними утвореннями. Феномен рубіжності і на сьогодні знаходить свій прояв у своєрідному поєднанні ландшафтів двох природних зон, в унікальній соціокультурній палітрі Кіровоградщини, що є наслідком формування її території на межі різних політичних утворень, в умовах сусідства і взаємодії представників різних етносів і культур. Великий проміжок часу історична доля цих земель була зумовлена їх окраїнним, покордонним розташуванням, що робило її ареною боротьби слов’янського етносу з навалою кочівників тюркського походження, а пізніше суперництва між Росією та Польщею за володіння. Впритул до ХVІІІ ст. територія області мала яскраво виражені риси соціокультурної рубіжності, що зумовлено специфікою процесу освоєння території в умовах ландшафтної рубіжності. Це дозволяє розглядати територію як модельну для вивчення взаємозв’язків між явищами природної та соціокультурної рубіжності простору.

На сьогодні феномен соціокультурної рубіжності в області не має такого яскравого прояву. Внаслідок довготривалого нівелювання етнокультурних чинників при формуванні адміністративно-територіального поділу України соціокультурні диспропорції Кіровоградщини набули рис латентності і стали менш помітними. Але, зважаючи на програмуючу відносно суспільства роль культури, соціокультурні чинники і на сьогодні значною мірою визначають поведінку населення області.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Соціокультурна рубіжність є дослідницьким конструктом, який дозволяє географам визначити кордони, що обмежують в просторі розселення та контакти носіїв різних культур і цивілізацій [1]. Ці кордони можуть носити характер взаємодоповнюваності або відчуженості етносів, тобто виконувати функцію контактності або бар’єрності. Г. Холай розглядає рубіж як відкритий простір, здатний приймати, обробляти та передавати впливи сусідніх культур та вказує на зростання значення рубежів як фактора зближення сусідів [2].

Поняття «рубіж» в семантичному контексті синонімічне терміну «кордон». Однак, В. П. Семенов-Тянь-Шанський розділяв географічні кордони на межі (розпливчасті смуги поступових переходів) та рубежі (різкі лінії зміни одного геокомпонента іншим) [3]. Соціокультурні рубежі являють собою межі між різними елементами територіальної структури територіальної соціокультурної системи. Ширина таких рубежів визначається ступенем соціокультурної спорідненості сусідніх територіальних одиниць [4]. Чіткі соціокультурні рубежі визначаються природними бар’єрами або масовим поселенням представників єдиної культури.

Традиція дослідження кордонів і порубіжжя закладена в ХІХ ст. в антропогеографії (Ф. Ратцель), історії (Ф. Тернер), геополітиці (К. Хаусхофер) [5]. Концепту соціокультурної рубіжності території приділяється увага в рамках антропології, соціальної філософії, історії, регіоналістики, культурології [6].

Географи М. В. Багров [7] та В. О. Дергачов [8,9] розглядають соціокультурну рубіжність простору як проблему геополітичну, вбачаючи в рубіжності ресурс для розвитку території. Тривале співіснування, інтенсивні контакти народів однієї цивілізації сприяють зростанню однорідності в традиціях та зменшенню соціальної стратифікації. На рубежах цивілізацій цього не відбувається [8, с. 16].

Соціокультурна рубіжність є підсумком процесу вкорінення етносів в певному типі ландшафту. Тому найбільш висвітленими є етнічні аспекти соціокультурної рубіжності простору, пов’язані з ототожненням кордонів розселення різних етносів з рубежами цивілізаційними або соціокультурними. Значення етнічної рубіжності визначив Б. М. Еккель: «У зв’язку з властивостями географічного простору та особливостями контактування етносів в смузі етнічних кордонів стає більш зрозумілим розміщення вогнищ етногенезу на поверхні Землі» [10, с. 91]. Вивчення етнічних кордонів отримало новий імпульс у сучасному суспільствознавстві в ході дискусії про сутність просторового покордоння. Соціокультурна рубіжність пов’язується з проблемами «багатоетнічності території». Будь-який етнос існує в конкретній частині геопростору, який має ознаки бар’єрності та контактності. Природними бар’єрами виступають річки, гірські хребти тощо. Степи, навпаки, підвищують проникність та ступінь контактності географічного простору. Поєднання в межах території більш або менш проникних ландшафтів є оптимальним для етносоціальних процесів, оскільки сприяє збільшенню міжетнічних контактів [10].

Соціокультурна рубіжність – це своєрідний бар’єр на шляху уніфікації простору, що створює кордони між еткнокультурними цінностями різних цивілізацій. Соціокультурні рубежі не просто ділять просторові структури, але й наповнюють їх аксіологічним змістом, що дозволяє розкрити логіку поведінки різних етносоціальних груп населення, які формують державну територію.

Формулювання цілей статті. Метою даної роботи є висвітлення особливостей еволюції соціокультурної рубіжності території сучасної Кіровоградської області в контексті історичного освоєння земель в умовах ландшафтної рубіжності краю. 

Виклад основного матеріалу дослідження. Соціокультурна рубіжність території сучасної Кіровоградщини об’єктивно зумовлена її положенням в перехідній смузі між найбільш освоєними людиною ландшафтними зонами: лісостепом і степом. Таке ландшафтне чергування виявилося оптимальним для формування багатоетнічності території, що зумовило існування тут соціокультурних рубежів. Дані рубежі виникли як варіант найбільш придатного, з точки зору господарського освоєння території, ареалу розселення для різних етносів [1]. Природна рубіжність території мала б стати сприятливим фактором історичного розвитку та сприяти заселенню краю. Ландшафтна структура території зумовила формування своєрідної долинно-балочної системи поселень та аграрний тип господарювання. Степи краю першопочатково були сприятливим фоном для розвитку скотарства а, пізніше, основою для землеробства. Лісостеп мав сприятливі умови для землеробства [11] та слугував джерелом деревини, біотичних ресурсів, укриттям від небезпеки [12]. Втім, розташування краю на межі розселення осілого слов’янського населення та кочових тюркських племен зумовило диспропорції в темпах освоєння його лісостепової та степової частин. Лісостепові ландшафти довго вважалися більш сприятливими та безпечними для життя осілого населення. З VІ тисячоліття до н.е. і впритул до ХVІІІ ст. н.е. фактор безпеки був вирішальним в процесі заселення території. Степові ж ландшафти не творили надійного захисту від ворожих нападів. Тому більшість осілих поселень історично тяжіли до лісостепових геокомплексів [13]. Завдяки сприятливими природним умовами лісостеп віддавна був найбільшим ареалом проживання землеробських племен в Східній Європі. У степах же об’єктом господарювання ставали лише окремі ділянки [14].

Таким чином, домінуючим фактором в процесі освоєння краю виявився  феномен впливу соціальних процесів на формування рубіжності регіону, оскільки навіть сприятливі умови перехідної смуги між лісостепом та степом довгий час не забезпечували привабливість даної території для осілого проживання населення. Соціокультурна рубіжність степової частини довго стримувала процес її заселення, зумовлюючи конфліктність в умовах сусідства представників різних культур. Легкопрохідність степів перетворювала їх в природні коридори для міграцій кочівників. Масові міграції народів Азії до степів Причорномор’я почалися внаслідок екологічного катаклізму на рубежі залізного віку та сучасної епохи (епоха Великого переселення народів – IV–XI ст. н.е.). Ці міграції супроводжувалися сутичками з місцевим населенням, внаслідок чого людські втрати степового регіону перевищили критичну межу у 36 % [15]. Хвилеподібні міграційні потоки і в наступні століття не сприяли заселенню степів. Степова частина сучасної Кіровоградщини порівняно рано увійшла до сфери впливу давньої цивілізації. Але розвиток тих культурних начал, які територія отримала ззовні, зустрічав перепони у вигляді степового характеру місцевості, що пов’язує її зі степами Азії. Впродовж багатьох століть степами рухалися до Європи кочівники, знищуючи сліди осілості [16].

Степові ландшафти мали статус «зони цивілізаційного відчудження», яка у XV ст. отримала назву «Дике поле» або «Великий степовий кордон». Цей кордон був своєрідним рубежем між Заходом і Сходом, християнською і мусульманською цивілізаціями, землеробським і кочовим світами [17] та мав візуально невиразні і просторово динамічні межі. Південна межа проходила Причорноморськими степами, а північна – періодично переміщувалася між лісостепом та степом, залежно від співвідношення сил слов’ян та кочівників [18]. Розмитість меж Великого степового кордону дозволяє вбачати риси соціокультурної рубіжності в багатьох регіонах Південної та Центральної України. Так, О. Є. Афанасьєв наділяє рисами рубіжності простір Південно-Східної України [19]. При цьому автор користується поняттям «фронтир», запропонованим Ф. Тернером та змістовно доповненим на східнослов’янському субстраті Н. Ю. Замятіною [20]. О. Є. Афанасьєв наголошує на контактній функції фронтиру, який виступав зоною етнічного взаємовпливу. Визнаючи риси рубіжності земель Південно-Східної України, вважаємо за доцільне розширити смугу соціокультурного порубіжжя в бік Центральної України, зокрема території сучасної Кіровоградщини. Еволюція соціокультурної рубіжності земель краю охоплює більший проміжок часу (з VІІ – першої половини VІ тисячоліття до н.е.), ніж це було в Південно-Східній Україні, яка до XVI ст. повністю перебувала в межах ісламського цивілізаційного простору. Рубіжний статус земель Кіровоградщини підтверджує і той факт, що вони входили до первинного ареалу земель Вольностей війська Запорізького, з яким найчастіше пов’язують зону Великого степового кордону [19]. Позитивним наслідком розташування земель краю в зоні Великого степового кордону був процес соціокультурної взаємодії, яка сприяла взаємозбагаченню культур контактуючих етносів, етнічній консолідації, акультурації та асиміляції. Слов’яни і татари виявилися місткими етносами для запозичення чужоземних елементів без втрати своєї національної сутності. Так на півночі Великого кордону під впливом кочівництва з’явилося вівчарство та конярство [17]. Негативними наслідками розташування краю в межах Великого степового кордону стали затримка в заселенні та господарському освоєнні території, підвищений рівень конфліктності в процесі взаємодії носіїв європейської християнської та близькосхідної ісламської культури.

На основі приуроченості населених місць Кіровоградщини до різних ландшафтних зон виділено три періоди її соціокультурного освоєння: період формування поселень змішаного осіло-кочового типу, період кочових поселень та період створення осілих поселень. Ці ж періоди відбивають і еволюцію соціокультурної рубіжності краю.

Перший період тривав з VІІ–VІ тисячоліття до н.е., коли ландшафти краю набули сучасного вигляду, до І ст. н.е. Лісостепові ландшафти краю були заселені осілими землеробськими племенами. В степах сформувався своєрідний пересувно-осілий спосіб життя, що на межі ІІ–І тисячоліття до н.е. зумовив виникнення кочівництва. Степ розмежовував ареали розселення землеробських племен та грецьких колоністів на узбережжі Чорного моря [11]. До поселень осіло-кочового типу належать стоянки неандертальців, виявлені на території сучасних Новомиргородського, Світловодського та Кіровоградського районів; пізньонеолітичні стоянки мисливців і рибалок на землях сучасних Світловодського, Онуфріївського, Благовіщенського, Гайворонського районів; більш пізні поселення ранньослов’янських, скіфських, сарматських племен в сучасних межах Новомиргородського, Новоархангельського, Онуфріївського, Світловодського районів. В неоліті (VІ–ІV тис. р. до н.е.) відбувся перехід від мисливства і рибальства до землеробства і скотарства. Північно-західна частина краю входила до ареалу поширення найдавнішої землеробської культури в Східній Європі. Східна частина була освоєна мисливцями і рибалками, які в енеоліті (ІV–ІІІ тис. р. до н.е.) перейшли до скотарства та землеробства. В енеоліті на берегах річок і балок жили трипільці. В добу бронзи (ІІ – поч. І тис. до н.е.) в межах краю проживали скотарські племена. В залізному віці тут чітко виділялися два світи: лісостеповий (землеробський) та степовий (скотарський) Протягом І тисячоліття до н.е. лісостеп був заселений землеробськими племенами, а в степу змінилося декілька кочових народів: кіммерійці (ІХ – сер.VІІ ст. до н.е.), скіфи (др. пол. VІІ ст. – ІІІ ст. до н.е.), сармати (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) [21]. В І ст. н.е. сусідами сарматів були ранньослов’янські племена уличів, які жили на землях сучасної Кіровоградщини та будували фортеці, що утворювали південний кордон Давньоруської держави [22]. Характерною рисою періоду формування змішаних осіло-кочових поселень було домінування фактору природної рубіжності в процесі освоєння території, що зумовило приуроченість поселень даного виду до лісостепових ландшафтів. Освоєння степової частини затримувалось набігами кочівників [16]. Землі краю перебували на межі поширення землеробства і скотарства, а під кінець етапу розмежовували ареали поширення ранніх слов’ян та кочових народів.

Другий період (ІХ–ХV ст.ст.) ознаменувався зміщенням процесу освоєння у бік степових геокомплексів. В середині ІХ ст. лісостепова частина краю увійшла до складу Давньоруського державного об’єднання східнослов’янських племен [21]. Степи освоювалися печенігами, половцями, монголо-татарами, які періодично витісняли уличів з лісостепової частини [22]. Наслідком розташування земель краю на південних рубежах Київської Русі було їх періодичне знелюднення через набіги кочівників [21]. Порубіжні землі одночасно виступали і ареною боротьби, і етноконтактною зоною. Сусідство слов’ян та тюркських племен вплинуло на риси їх культури. Від печенігів українці запозичили традицію хліборобсько-скотарського побуту [23]. У ХІІ ст. частина кочівників визнала владу Київської Русі і осіла на її південних кордонах. Так в долинах р. Синюха та у Верхньому Побужжі з’явилися чорні клобуки [24]. Після появи Галицько-Волинського князівства почався масовий відтік населення зі степових районів. Це затримало формування осілих поселень в межах степової частини краю і подовжило період панування тут кочівників. Звільнити степові регіони від навал кочівників змогла лише Литовсько-Руська держава [16].

З кінця ХІІІ ст. причорноморські землі і Кримське ханство поступово приєднуються до Російської імперії і починається новий виток в колонізації земель сучасної Кіровоградщини. У ХІV ст. в часи Великого князівства Литовського в степовій частині краю відроджується осіле культурне життя [16]. На кордоні зі степом виникають митниці. Новій хвилі заселення краю сприяла перемога литовських військ над татарами у 1362 р. на берегах Синюхи [22]. У ХV ст. західні землі краю належали Польщі, яка через занепад не могла протистояти кочівникам, але намагалася відмежуватися від них, колонізуючи покордонні землі. В цей час територія краю стала місцем сутичок між Литвою, Польщею і Кримським ханством, внаслідок чого була спустошена і утворилася необжита смуга між землями Київщини і татарськими володіннями [21]. З цього часу Великий степовий кордон отримав назву «Дике поле», яке охоплювало степи сучасної України, Росії, Дунайську рівнину тощо. До Дикого поля входили південні частини сучасних Черкаської, Вінницької областей, повністю Кіровоградська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області, частково Одеська і Запорізька області [25]. Зона Великого степового кордону і раніше виступала природним коридором для просування народів з Середньої Азії, Кавказу, Уралу до Європи. У ІV–V ст. цим шляхом пройшли до Західної Європи гунни, у VІІ ст. – болгари, у ІХ ст. – мадяри тощо. У VІІІ ст. у степи краю з Північного Кавказу прийшли хозари [26]. Ця смуга була «географічним протягом», відвічним «коридором», який відтинав край від моря [27]. Починаючи з ХІІІ ст. і до ХVІІІ ст. зона Великого степового кордону була ареною боротьби між слов’янами та тюрками-кочівниками. Маятникові міграції представників двох культур зумовлювали переміщення північної межі цього кордону. Положення земель сучасної Кіровоградщини на кордоні двох культур (кочової, войовничої, спустошливої та осілої, землеробської) довгий час стримувало заселення степової частини. Але ця територія виступала етноконтактною зоною, де відбувалося взаємодоповнення слов’янської та тюркської культур [25].

У ХІІІ–ХV ст. землями сучасної Кіровоградщини проходив політичний рубіж між Річчю Посполитою та землями, зайнятими турками і татарами. Соціокультурне значення такого межування полягає в процесах польсько-української акультурації. Саме положенням на межі з Річчю Посполитою пояснюється той факт, що на зламі ХV–ХVІ ст. частина цих земель стала ядром зародження запорізького козацтва, з яким найчастіше ототожнюють Дике поле. Польське Королівство створювало кінні загони для захисту кордонів від навали татар. Згодом ці загони отримали татарську назву – козаки. Мешканці Польської держави (українці, росіяни, білоруси, молдавани тощо) переходили до козаків, тікаючи від релігійних переслідувань [16]. Козацтво зароджувалося як явище поліетнічне. Воно сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов’янським та тюркським етнічними масивами, між осередками християнства та ісламу. Внаслідок міжетнічної взаємодії у козацький побут увійшли деякі тюркські слова (кіш, осавул тощо), татарське озброєння (крива шабля), одяг (шаровари). Відносини козаків з тюрками не вичерпувалися протистоянням. Козацтво формувалося на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізацією [28].

У XVI ст. цивілізаційний рубіж між слов’янською та ісламською культурами змістився південніше земель сучасної Кіровоградщини і проходив територією Південної і Південно-Східної України, де виділялася північна християнізована і південна ісламізована частини. Більша частина нашого краю входила до земель Вольностей війська Запорізького, які виступали цивілізаційним буфером між слов’янським і тюркським «світами» [19]. Рубіжність земель краю зберігалася завдяки проходженню по р. Синюха і р. Південний Буг кордону між Річчю Посполитою і запорізькими землями. В західній частині краю, яка належала Польщі, поляки намагалися насаджувати серед населення католицизм [21]. Порубіжне положення краю на межі з Річчю Посполитою відіграло значну роль у формуванні системи поселень.

З появою Січі починається період формування осілих поселень в степових ландшафтах краю. Спочатку це були козацькі засідки та зимівники, які в майбутньому часто ставали ядром формування більш крупних поселень. В першій половині ХVІ ст. внаслідок козацької колонізації на землях Дикого поля виникали хутори і зимівники, які пізніше часто об’єднувалися і утворювалися крупні поселення. Так, на місці зимівника козака Тресяги виникло поселення Новомиргород. У часи Запорізької Січі на берегах Інгулу, Інгульця, Дніпра, Південного Бугу розкинулась мережа хуторів, зимівників, сіл, куренів [22]. З початку ХVІ ст. почалася стихійна козацька та землеробська колонізація земель краю. Територія заселялася українцями, росіянами, вихідцями з Польщі [24]. Внаслідок міграцій населення з заходу та півночі серед козацьких промислів виникли хліборобські поселення, а на початку ХVІІ ст. тут вже існували міста і села [21]. Після руйнування Січі у 1709 р. козаки поступово перемістились на південь, що зумовило втрату значної кількості населення степової частини краю. Демографічні втрати частково компенсувало прибуття біглих українців з польської окраїни та росіян-розкольників. В 30-х–40-х рр. ХVІІІ ст. вздовж р. Висі, у верхів’ях Інгульця існувало понад 20 російських поселень [16].

Найбільш масове заселення краю почалося у ХVІІІ ст., а саме з 1774 р., коли територія між Південним Бугом і Дніпром увійшла до складу Російської імперії [24]. Необхідність колонізації південних земель була зумовлена потребою розв’язання проблеми безпеки кордонів та виходу до Чорного моря. Росія намагалася заселити південні степові регіони, а тому сприяла відтоку незадоволених елементів суспільства у «козаки». Користуючись прикриттям козаками південних кордонів, російський уряд створював лінії укріплень, завдяки чому степові території ставали безпечнішими і активно колонізувалися. Тут оселялися біженці від надмірних податків та кріпосної залежності з усіх куточків імперії. Вони приносили з собою більш інтенсивну землеробську культуру [16], що зумовило переважно землеробський характер колонізації. Зі створенням Української лінії укріплень в зоні контакту слов’янського та тюркського населення почалася і старшинсько-урядова колонізація [21].

До колонізації краю залучалися також переселенці з Австро-Угорщини (серби, хорвати, чорногорці, македонці, молдавани) У 1752 р. в межах краю виникло військово-поселенське утворення Нова Сербія, яка простягалася із заходу на схід від Синюхи до Дніпра, а з півночі на південь від Великої Висі до верхів’їв Інгулу та Інгульця [29]. Головною функцією Нової Сербії було відокремити запорізькі землі від центральної України. Створення Нової Сербії активізувало процес заселення межиріччя Синюхи і Дніпра. Головним центром управління сербських полків спочатку був Новомиргород, а пізніше – фортеця Святої Єлисавети [23]. Існування Нової Сербії поклало початок формуванню поліетнічної структури населення, ряд характерних рис якої зберігся до наших днів [29]. В межах Нової Сербії оселялися серби, волохи, молдавани, чорногорці, македонці, боснійці, герцоговинці, далматинці, болгари, угорці. Серби та чорногорці швидко розчинилися серед українського населення. Водночас болгари зберегли свою самобутність і до сьогодні [27]. Крім того, в межах краю оселилися греки та албанці. Переселення представників різних етносів, які згодом майже всі, крім болгар і молдаван, були асимільовані українцями, збагатило культурний, ментальний і генетичний фонд жителів та збагатило топоніміку краю [29].

Створення Нової Сербії активізувало процес заселення краю. Зайняття переселенцями майже освоєної території спонукало українське населення заснувати ряд поселень в степовій смузі, які утворили Новослобідський полк [21]. Так з феноменальною швидкістю була заселена степова частина краю. Важливу роль відіграла Нова Сербія і в процесі формування основного ядра системи поселень краю. З однією з версій, саме для захисту Нової Сербії з півдня у 1754-1757 рр. була побудована фортеця Св. Єлисавети, біля якої у 1775 р. виникло м. Єлисаветград [29]. За іншою версією географічне розташування фортеці пов’язується з локалізацією Слобідського полку, виникнення якого також завдячує Новій Сербії. Для запобігання масового відтоку українців до запорозьких земель або до Польщі у 1753 р. засновано Козачий Слобідський полк, який відмежовував землі між Новою Сербією і запорізькими володіннями та обороняв південні кордони Російської імперії від навал кочівників. Територія Слобідського полку заселялася вихідцями з Нової Сербії, Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України. Тут виникли козацькі слободи, слободи скарбових селян та росіян-старовірів [23]. Значення фортеці Св. Єлисавети не обмежується її унікальним положенням між землями Запорізької Січі, Нової Сербії та Новослобідського полку. З початку будівництва фортеці тут з’явились райони для цивільного населення. На правому березі р. Інгул виникла Солдатська слобода (пізніше – передмістя Бикове). Незабаром був заселений і лівий берег Інгулу. З самого виникнення фортечного посаду його економічне життя набуло типового міського характеру завдяки переважанню купців і ремісників. Фортеця була духовним і культурним центром. Тут діяли церква Св. Троїці (1755 р.), школа для офіцерських дітей, пошта, друкарня, міський сад. У 1783 р. з приєднанням Криму до Росії фортеця втратила своє значення як південний форпост Російської імперії. Але землі навколо неї увійшли стали фокусом формування м. Єлисаветград. Навколо фортеці колоніями оселялися українці, росіяни-розкольники, євреї, поляки, німці, зберігаючи мову, звичаї, особливості побуту. Вже в ті часи основу населення складали українці [21].

У 1764 р. після ліквідації Нової Сербії, край увійшов до Єлисаветградської провінції Новоросійської губернії. Продовжувалася політика залучення до процесу освоєння краю іноземців, які переважно селилися в містах. На форштадті фортеці Святої Єлисавети були значні колонії греків та росіян-старообрядців. Сільське населення було переважно українським з вкрапленнями болгар, молдаван, вірмен тощо. Росіяни-старообрядці заснували слободи Клинці, Калинівка, Покровка, Піщаний Брід, Злинка [21]. З 1764 р. в межах краю дозволено оселятися євреям [20]. Утворення Новоросійської губернії не захистило край від навал кочовиків, які змушували населення мігрувати до сусідніх губерній. В умовах протистояння між козаками та царським урядом в останній період існування Запорізької Січі, поселення краю піддавалися нападам запорожців, які забирали частину населення до своїх «вольностей». Частина населення добровільно переходила до запорожців, які приймали виключно українців [30]. Після ліквідації Запорізької Січі у 1775 р. вся її територія перейшла під владу Г. Потьомкіна. Продовжувалася урядова поміщицька та селянська колонізація земель. Поміщики повинні були оселити на отриманих землях не менше 25 дворів, тому вони приймали втікачів з усієї Російської імперії та з Польщі [23]. Міська колонізація в межах краю не набула розмаху. Більшість сіл були українськими, але висока міграційна мобільність у ХVІІІ ст. зумовила розсіяння автохтонного населення, прискорення соціокультурних процесів та гасіння регіональних відмінностей [24].

Не зважаючи на стабілізацію соціально-економічного становища краю у ХVІІІ ст., його землі залишалися рубіжними завдяки проходженню кордону з Польщею по р. Синюха. Кордон між запорізькими землями та територією, підпорядкованою Туреччині, змістився південніше території сучасної Кіровоградщини, але край залишався контактною зоною між козаками, місцевим населенням, поляками та тюрками-кочівниками. Колонізаційні процеси в межах території сучасної Кіровоградщини протягом ХV–ХVІІІ ст.ст. зумовлювали етнокультурну міксацію населення, яка визначала риси соціокультурної самобутності краю. І хоча починаючи з ХІХ ст. процес соціокультурної взаємодії сприяв зростанню однорідності населення краю, наслідки етнокультурної дифузії проявляються і у наш час.

На сучасному етапі соціокультурна рубіжність області має латентний характер. Перебування її земель в різні часи на різних політико-адміністративних рубежах сприяло формуванню просторових відмінностей в культурі. Але довготривале нівелювання соціокультурних відмінностей регіонів при формуванні адміністративного устрою території України сприяло зменшенню ступеню їх візуалізації. На разі сучасна соціокультурна рубіжність області виявляється найбільш яскраво в політичній та етномовній сферах при порівнянні соціокультурних рис області з іншими регіонами. Кіровоградщина знаходиться на межі трьох етнографічних регіонів: Правобережного Середнього Подніпров’я, Східного Поділля і Західного Нижнього Подніпров’я [31]. Територія області географічно розмежовує переважно російськомовний південь і схід та україномовний захід і північ країни, а також ареали поширення південно-західних та південно-східних говорів української мови. Цей рубіж територіально співпадає з колишньою межею між Річчю Посполитою та запорізькими землями (по р. Синюха). В Ульяновському, Гайворонському, Голованівському, на заході Новоархангельського і Вільшанського районів поширений подільський говір з групи південно-західних наріч української мови. На решті території поширені південно-східні наріччя української мови: на півночі – середньодніпровський, на півдні - степовий говір. На берегах р. Синюха поширені говірки з деякими рисами південно-західного і південно-східного говорів. Ця смуга є перехідною між ареалами поширення двох діалектів української мови [32]. Протягом більшості виборчих кампаній територія області перебуває на лінії розмежування електоральних симпатій. Виключення становили лише дострокові парламентські та президентські вибори 2014 р., коли лінія електорального розмежування змістилася на південний схід до території Дніпропетровщини. Втім, риси електоральної рубіжності області і цього разу прослідковувалися у рівнях підтримки «проросійських» сил, які є істотно вищими на південь і схід від області. Ці вибори проходили в умовах складної суспільно-політичної ситуації в країні. Скоріше за все наступні виборчі кампанії продемонструють інші електоральні реалії, а область знов опиниться на межі діаметрально протилежних виборчих симпатій.

Слід констатувати, що фактор природної рубіжності простору втратив вплив на соціокультурні процеси в регіоні, оскільки вже з часів виникнення м. Єлисаветград змінилося ставлення людини до ландшафту. Він вже не сприймається як «вміщуючий ландшафт», а змінюється людиною в залежності від її потреб. На сьогодні ландшафти області виконують роль функціональних одиниць, які населення використовує за їх призначенням. За функціями в межах області виділяються гірськопромислові, промислові, транспортні, селітебні, водногосподарські, сільськогосподарські, рекреаційні, лісогосподарські, заповідно-природоохоронні ландшафти [33]. Такі культурні ландшафти, що виникають внаслідок діяльності людини, змінюють загальний вигляд території і межа між двома ландшафтними зонами поступово стирається, а фактор природної рубіжності, який протягом тисячоліть визначав відмінності в культурі і побуті населення різних частин області, втратив свою актуальність.

Висновки. На основі аналізу історичного розвитку території сучасної Кіровоградщини встановлено, що одним з головних факторів розвитку соціокультурних процесів в регіоні у всі часи виступала його рубіжність. Впритул до ХVІІІ ст. регіон мав риси соціокультурної рубіжності, зумовленої специфікою освоєння простору на межі двох ландшафтних зон. На формування соціокультурної рубіжності Кіровоградщини мало вплив її географічне положення в перехідній смузі між лісостепом і степом. Але домінуючим фактором в процесі освоєння краю виявився феномен впливу соціальних  процесів на  формування рубіжності регіону. Розташування краю на межі розселення осілого слов’янського населення та тюрків-кочівників зумовило диспропорції в темпах освоєння його лісостепової та степової частин. Більшість осілих поселень історично тяжіли до лісостепових геокомплексів. Степи краю мали статус «зони цивілізаційного відчудження», яка отримала назву «Дике поле» або «Великий степовий кордон». Цей кордон був рубежем між Заходом і Сходом, християнською і мусульманською цивілізаціями, землеробським і кочовим світами. Соціокультурна рубіжність земель довго стримувала історичний процес їх заселення, зумовлюючи прояви конфліктності в умовах сусідства представників різних культур. На разі Кіровоградщина займає серединну частину ареалу сучасного соціокультурного порубіжжя, що простягнулося з південного заходу на північний схід країни і склалося під впливом комплексу природних та історико-географічних факторів. Сучасна соціокультурна рубіжність області найбільш яскраво виявляється в політичній та етномовній сферах та виявляється при порівнянні соціокультурних рис області з іншими регіонами. Протягом багатьох століть території сучасної Кіровоградщини були притаманні риси «фронтирного» порубіжжя. На разі соціокультурна рубіжність території області має риси так званого «перехідного» порубіжжя – регіону активної культурної взаємодії, плавної зміни набору культурних ознак від однієї територіально стабільної культури до іншої. Сучасна Кіровоградщина є простором змін різних ціннісних уподобань та орієнтацій, але ці зміни не носять характеру розколу країни. Наявність такої перехідної смуги в Центральній Україні свідчить про відсутність різкої соціокультурної полярності між регіонами країни. Тому соціокультурну рубіжність Кіровоградщини слід розглядати як фактор об’єднання країни і вбачати в ній значний потенціал для консолідації інших українських регіонів.

Список використаних джерел:

1. Швец А. Б. Социокультурная рубежность центральноукраинского пространства / А. Б. Швец, Н. Н. Маслова // Культура народов Причерноморья. – 2008. – № 129. – С. 27–32.
2. Холай Генрих. Место и роль Польши в новом Европейском экономическом укладе / Генрих Холай // Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації : Матеріали Другої Всесвіт. конф. (Київ, 23 трав. 2003 р.). – К. : МАУП, 2003. – С. 103–115.
3. Семенов-Тян-Шанский В. П. Район и страна / В.П. Семенов-Тян-Шанский – М.–Л., 1928. – С. 9–15.
4. Маслова Н. М.. Суспільно-географічні аспекти дослідження соціокультурних компонентів території / Н. М. Маслова, О. Б. Швець // Культура народов Причерноморья. – 2008. – № 141. – С. 69–76.
5. Кочан В. М. Проблема границ и пограничья в социокультурных исследованиях конца XIX–ХХ вв. / В. М. Кочан // Вестник СевГТУ. – Серия: Философия. – 2008. – Вып. 86. – С. 70–73.
6. Шестакова К. Ю. Актуальні проблеми польсько-українського прикордоння в дослідженнях польських соціологів (90-ті роки ХХ століття) / К.Ю. Шестакова // Вісник Київського нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. – Серія : Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 2003. – Вип. 17–18.– С. 22–25.
7. Багров Н. В. Региональная геополитика устойчивого развития / Н.В. Багров. – К., 2002. – 256 с.
8. Дергачёв В. А. Геополитика: Учебное пособие для студ. вуз. / В. А. Дергачёв. – К., 2000. – 446 с.
9. Дергачёв В. А. Раскалённые рубежи / В.А. Дергачёв. – Одесса : Астропринт, 1998. – 104 с.
10. Эккель Б. М. Конфигурация границ и формы этнических ареалов / Б.М. Эккель // Географические границы. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – С. 7–95.
11. Горелов М.Є. Цивілізаційна історія України / М. Є. Горелов, О. П. Моця, О. О. Рафальський. – К. : ТОВ УВПК «ЕксОб», 2005. – 632 с.
12. Домаранський А. О. Ландшафтне різноманіття: сутність, значення, метризація, збереження / А. О. Домаранський. – Кіровоград : ТОВ «ІМЕКС-ЛТД», 2006. – 146 с.
13. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / [Редкол. : П.С. Сохань (голова) та ін.]. – К.: Наук. думка, 1991. – (Пам’ятки іст. думки України). – Т. 1. – 1994. – 736 с.
14. Трубчанінов С. В. Історична географія України: навчальний посібник. / С. В. Трубчанінов. – Кам’янець-Подільський, 2003. – 168 с.
15. Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVII століть (генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. істор. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / І. С. Стороженко. – Львів, 2008. – 23 с.
16. Семенов-Тянь-Шанский П.П. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Настольная дорожная книга : в 19 т. / П. П. Семенов-Тян-Шанский. – Санкт-Петербург, Издание А. Ф. Девриена, 1910. – Т.  Новороссия и Крым. – 1910. – 983 с.
17. Дашкевич Я. Україна на межі між сходом і заходом (XIV–XVIII ст.) / Я.Дашкевич // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. – 1991. – Т. ССХХІІ : Праці істор.-філософ. секції. – С. 28–44.
18. Лепявко С. А. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.) / С. А. Леп’явко. – Запоріжжя: РА Тандем-У, 2001. – 64 с.
19. Афанасьев О.Е. Фронтирность и дуальность как интегральные характеристики геоисторического региона «Юго-Восточная Украина» / О. Е. Афанасьев // Культурная и гуманитарная география. – 2012. – № 2. – Т.  – С. 166–174.
20. Белаш [Замятина] Н.Ю. Зона освоения (фронтир) и ее образ в американской и русской культурах / Н. Ю. Белаш [Замятина] // Общественные науки и современность. – 1998. – №  – С. 75–89.
21. Козир І. А. Історія рідного краю (навчальний посібник для шкіл Кіровоградщини) / І. А. Козир, С. І. Шевченко. – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, – 2001. – 72 с.
22. Кизименко П. Пам’ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / П. Кизименко. – Кіровоград: Поліграфічно-видавничий центр «Мавік», 2003. – 246 с.
23. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. / Н. Полонська-Василенко. – К. : Либідь, 2002. – Т.  До середини ХVІІ століття. – 2002. – 672 с.
24. Верменич Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні / Я. В. Вірменич. – К. : Інститут історії України НАН України, 2003. – 516 с.
25. Украiнський степовий кордон в серединi XVI столiття (Спогади барського старости Бернарда Претвича) [Доповiдна записка подана королю Сигiзмунду Августу в 1550 р.] / Бернард Претвич. – Запорiжжя : Тандем-У, 1997. – 83c.
26. Чабаненко М. Дике поле – кордон двох цивілізацій / М. Чабаненко // Національні культури у процесі формування української нації : збірник доповідей наук.-практ. конференції, листопад 2006 р. / Кіровоградський обл. краєзн. музей. – Кіровоград: ПП «Поліграф – Терція», 2006. – С. 18–24.
27. Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. Монографія. / Л.Куценко. – Кіровоград : Центрально-Українське видавництво, 2001. – 264 с.
28. Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб. 3–тє вид. / О. Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2007. – 688 с.
29. Шляховий К. Нова Сербія в топонімах Кіровоградщини / К.Шляховий // Наш край у XVIII столітті : Матер. обл. наук.-практ. істор.-краєзн. конференції (Кіровоград, 12–13 вересня 2002 р.) / КОІППО; Обласна організація Товариства охорони пам’яток історії культури. – Кіровоград, 2003. – С. 26–37.
30. Гільденштедт Й-А. Подорож Єлисаветградською провінцією 1774 року / Йоган-Антон Гільденштедт; [Упорядник А. В. Пивовар] – К.: Академперіодика, 2005. – 50 с.
31. Українська етнологія: Навч. посібник / [за ред. В. Борисенко]. – К. : Либідь, 2007. – 400 с.
32. Атлас української мови : в трьох томах. / редкол. І. Г. Матвіяс [та ін.]. – Київ: Наукова думка, 2001. – Т. 3 : Слобожанщина. Донеччина. Нижня Наддніпрянщина. Причорномор'я і суміжні землі. – 267 с.
33. Гавриленко Е.П. Ландшафтно-экологическое обоснование территориальных систем и проектов природопользования. Монография. / Е. П. Гавриленко. – К. : Фитосоциоцентр, 2003. – 188 с.