• вул. Шевченка, 1, м. Кропивницький
  • (0522) 32-17-18

ДИСКУРСОЛОГІЯ ТЕКСТУ: ІСТОРІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Т.В.Вєдєрнікова (Харків,Україна)

Проблема дискурсу була закладена ще Ф. де Соссюром у дихотомії “мова – мовлення”, “яка визнається чи не найбільшим досягненням лінгвістики ХХ ст.” [2, 47]. Оскільки для попередніх течій мова, що використовується в конкретній ситуації, вважалась досить довільним об’єктом, щоб судити про структуру, то, в основному, ідеї про аналіз мовленнєвих актів стали базовими для зарубіжних структуралістів.

На цей час спостерігається великий інтерес до проблематики дискурсу в cучасному мовознавстві. Можна говорити про наявність “буму” досліджень в галузі дискурсології. Слід зазначити, що переважна більшість робіт присвячена дослідженням окремих різновидів дискурсу, а саме: історичному, художньому, науково-фантастичному, психологічному, міфологічному, рекламному, політичному, наративному, сатиричному, поетичному, публіцистичному, релегійному тощо.

Дослідниця О.О. Селіванова [3] зазначає, що в сучасному мовознавстві термін “дискурс” вживається в різних значеннях, але найбільш уживаними є чотири його значення. Перше значення дискурсу як тексту, висловлювання, що заглиблено в певну соціокультурну ситуацію, пов’язано з часом появи даного терміна в лінгвістиці. Прийнято вважати, що поняття дискурсу було введено фундатором трансформаційного та дистрибутивного аналізу З. Харрисом у 1952 році.

Друге значення дискурсу походить від першого; воно стало результатом розробки Т. ван Дейком концепції комунікативної природи тексту. Дискурс в широкому сенсі є складною єдністю мовної форми, значення та дії, яка могла бути охарактеризована найкращим чином за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту, тобто дискурс дорівнюється комунікативній події.

Третє значення дискурсу найбільш поширене у сучасній лінгвістичній літературі, воно виходить з положення французької семіотичної традиції про ототожнення дискурсу з мовленням, переважно усним. Прагматична диференціація всього дискурсивного масиву мови обумовила метонімізацію терміна “дискурс” та використання його в четвертому значенні як дискурсивної практики. Дискурс є комунікативно-прагматичним зразком мовленнєвої поведінки, що відбувається в певній соціальній сфері, яка має певний набір змінних величин: соціальні норми, відношення, ролі, конвенції, показники інтерактивності тощо. Таке значення дискурсу використовується у функціональній прагматиці, полягає у розгляді його як одиниці, форми мовлення, інтеракції, які можуть бути часткою повсякденної мовленнєвої діяльності. Основною властивістю дискурсу в даному випадку є регулярність співприсутності того, хто говорить та того, хто слухає.

Серед додаткових завдань перед аналізом дискурсу є:

1. Проблема ідентичності дискурсивної інформації. Відношення до іншої людини не є похідним, а є сутністю дискурсу. Смисл циркулює між певними життєвими позиціями. Ось чому сьогодні відмовляються і від концепції дискурсу як “бачення світу”, і від концепції, згідно з якою дискурс – прояв волі до вираження у колективного суб’єкта.

2. Протиставлення глибинного та поверхневого в аналізі тексту, розрізнення “глибинних” смислів та “поверхневої” організації висловлювань (коли останні вважаються залежними від обставин комунікації). Висловлювання не призначені тільки для презентації змісту, для театралізації вже існуючого смислу.

3. Уявлення про взаємовідношення дискурсу та суспільства. Смисл та мовна діяльність складають окремий незалежний вимір у суспільному житті й завдання в тому, щоб з’ясувати зв’язки між дискурсом та групами, які рухають силами цього дискурсу.

Отже, на думку О.О. Селіванової, аналіз дискурсу повинен дати характеристику того, як у контексті взаємодії людей повідомлення спрямоване на досягнення якої-небудь комунікативної мети. Проте будь в якому разі процес цей є інтерактивним, передбачає взаємодію людей.

Український дослідник у галузі комунікативної лінгвістики Ф.С. Бацевич [1] також зазначає те, що терміндискурсвикористовується у різних значеннях, що дає змогу вченим наполягати нарозмитостійого поняттєвих меж. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма проявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією в межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний). Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної (раціоналізму, обєктивний, субєктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення, поривань тощо (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний).

Дехто з учених ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як прояв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження). Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дискурсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини та груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, радіодискурс, кінодискурс, театральний, у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний).

У лінгвістиці поняттєвий діапазон терміна “дискурс” теж досить широкий.

У своїх лінгвістичних працях Т. ван Дейк подає дискурс як “розмиту” категорію. Інші вчені вказують на його полісемію, навіть вбачають омонімічні розходження окремих значень, оскільки ця категорія вживається в різних науках з різним значенням.

З огляду на різноманіття тлумачень поняття “дискурс”, Ф.С. Бацевич дає наступне визначення: Дискурс (франц. discour – мовлення) – тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом “форм життя”; залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів [1, 138].

Іншими словами, дискурс – це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов’язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем й осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом). Роль дискурсів в організації засобів мовного коду є значною.

На цей час, лінгвістичній науці відомі три дискурс-теорії:

1. Теорія дискурсу Ернесто Лакло і Шанталь Муфф, яка постулює базисну постструктуралістську ідею про те, що “дискурс формує соціальний світ за допомогою значень, а структура отримує нове значення внаслідок “боротьби дискурсів”, тобто завдяки контактам різних видів дискурсів” [4, 22].

2. Критичний дискурс-аналіз Нормана Феркло, який також надає особливого значення активній ролі дискурсу в конструюванні соціального світу.

3. Дискурсивна психологія, яка досліджує розвиток мови в соціальній взаємодії, а саме, “наскільки гнучко люди використовують існуючі дискурси у побудові та обговоренні своїх поглядів на світ і людей у спілкуванні” [4, 23].

Розбіжність трьох теорій дискурсу полягає в тому, що в теорії дискурсу Лакло та Муфф не доводиться до кінця систематичне емпіричне дослідження використання мови, критичний дискурс-аналіз включає конкретний, лінгвістичний текстовий аналіз вживання мови в соціальній взаємодії, а дискурсивна психологія сконцентрована на риторичному використанні мови.

На наш погляд, інтерес до даної проблематики буде зростати, продовжаться дослідження окремих видів дискурсів, потім буде проводитися порівняльний аналіз різних видів дискурсу в окремих та різноструктурних мовах, а надалі можливий розвиток і дискурсивної типології.

Література

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – 344 с.

2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство : підручник / М. П. Кочерган. – К. : ВЦ. “Академія”,1999. – 288 с.

3. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации /

Е. А. Селиванова. – К. : Брама, Изд-во Вовчок О. Ю. ,2004. – 336 с.

4. Серажим Е. С. Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти : автореф. д-ра філол. наук : 10.01.08 / Е. С. Серажим. – К., 2003. – 32 с.

Image

Столітні традиції якісної освіти!

Підписатись