Ольга Алєксєєнко
Учасниця літературних читань, культурних заходів, медіаосвітніх проектів. Переможниця «Супербитви поетів» 2015 року (м. Кропивницький). Вокалістка й авторка пісень гурту «Приходьте завтра». Координатор мистецької формації «Типовий поет».
ПОТЯГ
Знайомі для мене і звук цей, і тиша,
І галас перонів здається близьким.
Буть потягом – просто: ні далі, ні швидше,
І мчиш собі. Повен людей... і ні з ким.
А повз тільки небо, платформи, вокзали,
Всередині – дзенькіт чашок об чашки.
Нас сотні, нас тисячі рук пов'язали,
Та стрілки, мов ножиці, ріжуть зв'язки.
Чимдуж і подалі, за обрій... з кінцями!..
Піддати б на кілька десятків літ ходу!
Чомусь в цій бляшаній коробці з дірками
Найбільш відчуваєш жагу і свободу.
* * *
Гучно вдарив об землю сніг,
Бо зима йому вже обридла.
Якби тільки, якби він міг
Так зробить, щоб весна розквітла.
По дорогах, по сотнях міст
Сніг розлився б стрімким потоком,
Але, втоптаний, втративши хист,
Він ховатись ще буде півроку.
І під ковдрою свого жалю
Чи в кишені триматиме зірку,
Не сказавши й півслова «люблю»,
Цілуватиме ніжно зрідка.
Загорнулась печаль у сніг.
Самота мені вже обридла!
Якби тільки, якби ти міг
Так зробить, щоб і я розквітла…
* * *
Хочу в тебе врізáтися
не голосом – стоголоссям,
коріння пустити й парості,
що згодом плоди приносять.
Хочу ковтати жадібно
кожен цілунок і крок.
Щоб і не разом, й не нарізно,
а так, лиш на близькість думок.
Минуле вимести дочиста,
забути про Брута і бруд,
спільні рими і смисли вкладать в уста
і прокласти новий маршрут.
Кожним видихом й вдихом,
нахабністю гострих ключиць
хочу бути для тебе, сновидо,
таємницею із таємниць…
* * *
Дотримавшись слова, при розставанні даного,
я б до тебе на каву колись приїхала.
Смакувала б твоїм поглядом, хіттю пряною,
прикривши панчохи сукнею, посмішку – віялом.
Ми б говорили про звичні обом речі:
про сім'ї, історію, про закордонні вісті,
про твоє гнітюче "я" і мою втечу,
й окреме тепер для кожного з нас "особисте".
І я розказала б про щастя своє заримоване,
про те, що спокійна: коханою бути природно.
Ти втер би чоло, печаллю й розлукою зоране,
а я зрозуміла б: ти й досі, вовчисько, самотній.
І мені тебе стало б шкода до крику скорботного,
а з жалю, ти знаєш, кохання ніяк не вернуть.
Тому до тебе ні літаком, ні потягом,
ні легкою ходою не ляже тепер моя путь.
* * *
Світанок вибілює очі твоєму покою,
Місяць пелюсткою падає в мокру траву.
А я на рахунок "три" захлинаюсь тобою!
А я на рахунок "три" прокидаюсь й живу.
Горить на вустах алкоголь і розсипаний попіл.
Кінчики пальців грубішими стали від струн.
А я на рахунок "три" піддаюся природі!
А я на рахунок "три" в муках совісті мру...
Просочене тіло німим грозовим криком.
Спека акацій приводить до тями: жива!
Та вп'явся у горло погляд проникливо-дикий,
І чути шепіт гріховний: "Один, два..."
* * *
Подорожні. Пліч-о-пліч роками,
а сьогодні вони розминулись:
він – туди, де на нього чекали,
вона – в мандри несходжених вулиць.
Його ґрунт помережаний рейками,
її небо дротами розіп’яте.
Спільний шлях вже здається фейковим,
і обох тепер з колії вибито.
Але ж мали свій пункт призначення!
Але ж крапля лишалася відстані!
Хтось із них все ж попросить пробачення –
як не словом, то в скроню вистрілом.
* * *
Я не хочу інших рук,
І очей чужих теж не треба.
Мені б тільки в обійми до тебе,
Бо найкращий душі моїй друг.
Ти не чуєш тепер моїх слів,
Уникаючи їх, ніби протягу.
У минуле не ходять потяги,
Як би ти того не хотів.
Обмани мене, повернувши,
Хоч на слові хай буде ніжно.
Кажуть люди, усі ми грішні,
То врятуй хоча б наші душі…
* * *
Усе пішло не так від початку.
Хотіла жити твоїми віршами!
Хотіла бути "тією самою"!...
А стала якоюсь іншою.
Усе пішло не так. Прослизнуло,
Не зачепивши серця й ліктем.
Зі мною ти жеврієш ледве,
Для неї – ладен згоріти.
Колись ти пожалкуєш, напевно,
І небо прощатиме гріх грозою,
Ти цілуватимеш іншу, ревно,
Та думками будеш зі мною.
Тому все пішло, як і мало бути:
Літа не наші, не спільні весни...
За шість сотень днів зникають люди,
То й образ мій щезне.
* * *
О сімнадцятій восени
Він прийшов до мене під музику
І нахабно відірваним ґудзиком
Лиш почав заважати мені.
Пощастило ж! Вірші не пишуться,
Що не пісня, то терпне голос,
Все моє на щепки розкололось,
І, здавалось, душа розкришиться.
Хоч була немов кремінь сильною
Й розбивались об мене погляди,
Його вмілі, майстерні доводи
Залили мою гордість зливою.
О двадцятій восени
Моє серце здійснило втечу,
Зруйнувавши вірність лелечу,
Яка мала б буть лебединою.
Я співаю. Клітки немає вже.
Інші слухають, очі заплющивши.
І вже все одно, що б він не вирішив,
Та до кого горнутись – не байдуже.
