• вул. Шевченка, 1, м. Кропивницький
  • (0522) 32-17-18
filfak_logo

Факультет української філології, іноземних мов та соціальних комунікацій

Одного разу в Стамбулі…

Ось уже кілька років не можу забути однієї студентської акції, свідком якої став у Стамбулі.

Разом зі своїм добрим знайомим, надзвичайно симпатичним і приємним у спілкуванні турком Гекханом Деміром, з яким доля звела мене в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка під час захисту його дружиною, українкою, кандидатської дисертації, ми вирішили пройтися однією з центральних вулиць Стамбула. Повільно, не поспішаючи, проходили повз вітрини магазинів та розміщені на тротуарах столики кав’ярень, за якими відвідувачі, як правило, грали у нарти. Здається, нічого особливого нас не чекало під час цієї прогулянки. Але коли вулиця вивела на площу, то побачили дивну картину: на асфальті сиділо кілька десятків молодих людей, кожний з яких зосереджено, не звертаючи ні на кого увагу, дивився у розкриту книжку. Уважно приглянувшись, переконався, що всі вони і справді були заглиблені у читання книжок. Перші думки: секта? якийсь протест? проти чого? Аж ось звернули увагу на тележурналістів, що брали інтерв’ю у однієї з учасниць цієї акції. Підійшли ближче, прислухаємося.  Демір перекладає: це мирна акція, студенти Стамбульського  університету таким чином вирішили звернутися до турецької громадськості із закликом більше часу віддавати книжці, менше – телевізору.

Як на мене, це абсолютно точне відчуття цілком реальної та загрозливої для сьогочасного суспільства проблеми, котра полягає у поступовому відході від книжки, що само по собі, окрім певного позитиву, пов’язаного з розширенням наших візуальних уявлень про світ у всьому його розмаїтті, створює чимало проблем, більшість з яких нами ще й не усвідомлюються. Найбільш очевидна з них - попадання, скажемо так, у телевізійний полон, де так легко стати жертвою зомбування, з усіма його наслідками. За прикладами саме у наш час далеко ходити не треба… Психологи вже неодноразово пояснювали, у чому полягають секрети розвиваючого потенціалу книжки і яку вона у цьому плані має перевагу над аудіовізуальними джерелами інформації. Один вислів Василя Сухомлинського, що «поетичне слово – еліксир для розвитку дитини», чого лише вартий!..

На своїх лекціях з теорії літератури я постійно піднімаю цю проблему, пояснюю чинники розвиваючого потенціалу художньої книжки. Переконую, що золотий вік літературної освіти, який розпочався десь наприкінці ХІХ століття і завершився у кінці 60-х років минулого віку зробив вагомий і до цього часу ще до кінця нами не усвідомлений внесок у духовний розвиток людства. (Див: Королева мистецтв — на задвірках освіти).

З допомогою Гекхана поспілкувався із дівчиною, котра виявилася студенткою філологічного факультету  і була спікером цього заходу ( це та, що, як видно на одній зі світлин, дає інтерв’ю репортерам), запитував, хто їм підказав організувати таку акцію, може викладачі?  Відповіла, здивувавшись запитанню: ні, самі вирішили. Запитую: тут зібралися студенти гуманітарних факультетів? І знову здивувалась: ні, акцію здійснюють студенти з усіх факультетів, а з інженерно-технічних навіть більше.

Акція, до якої вдалися студенти, засвідчила, як на мене, їх інтелектуально-культурну та громадянську зрілість.

Викладаючи в одному з кращих наших педагогічних університетів  і добре знаючи не лише своїх студентів, а й студентів багатьох інших провідних університетів України, я часто цікавлюся: чи змогли б вони самостійно, без принук і підказок, піднятися на подібну акцію. Іноді навіть і сам пробував підштовхнути їх на такий виступ, але швидко переконувався, що вони не розуміють потребу у такому кроці.

Не знаючи із середини системи університетської освіти в Туреччині, важко відповісти на питання, чому турецькі студенти спроможні піднятися на таку шляхетну акцію, а наші – ні. Та все ж маю одну версію, і вона стосується проблеми формування студентського середовища. Випускники середніх шкіл у Туреччині складають два тести – перший, загальний для всіх випускників, дає право отримати посвідчення про середню освіту, а другий, набагато складніший тест, за умови успішного складання, відкриває двері до університету. Щоб успішно пройти той, другий, рівень випробування, треба напружено вчитися, до того ж досить розвинутою є мережа платних репетиторських  курсів. Проте, є ще одна особливість цього другого тестування. Виявляться, випускник школи повинен визначитися у виборі лише одного із трьох напрямів. у якому він може складати тести -  гуманітарний, фізико-математичний  та природничий. Від цього залежить і вибір спеціальностей, які він може вибирати, вступаючи в університет. Таким чином в університетах створюється студентське середовище не тільки з високим та приблизно однаковим освітнім рівнем, а й згруповане та розподілене, скажемо так, за інтересами. А це дозволяє інтенсифіковувати навчальний процес, робити його якісним, а не займатися тим, щоб в процесі навчання, а потім і на екзаменаційних сесіях «витягувати» студентів, які не можуть, а часто й не хочуть вчитися.

До речі, тести з того першого і другого екзамену є комплексними. Тому на кожний екзамен, як «шкільний», так і «вишівський», відводиться по одному дню. Значить, випускники середніх шкіл в Туреччині тестується протягом двох днів. У нас же люблять розтягувати це екзаменаційне задоволення, тестуючи засвоєння шкільних навчальних програм мало не з усіх предметів. Щоправда, в цьому році учень має право вибирати лише 4 предмети з 12. Але ж все одно доведеться організовувати тестування з усієї дюжини навчальних предметів, що означає: наше освітянське чиновництво не бере до уваги закон економії людської енергії, він просто ігнорується, не враховується, що спалена безрезультатно енергія є свідченням низького ККД процесу, а це приводить людей, учасників того процесу, до апатії і зневіри.

Загальносвітова тенденція до максимально можливої синкретизації навчальних дисциплін майже показово ігнорується нашим освітянським чиновництвом. До того ж треба врахувати, що кожний екзамен ЗНО у суто фінансовому плані є досить витратною справою: тони паперу, друк, оплата праці членам комісії, охорона і т.д. і т.п. І тих екзаменів, нагадую, аж дванадцять…

У нас же під час вступних компаній уже багато років спостерігається, як абітурієнти з осовілими очима перебігають у приймальних комісіях від столу до столу, поспішаючи подати документи на різні, часом протилежні за напрямом документи, напр., історія або ж комп’ютерна інженерія, а ще, на всяк випадок, пробують забронювати місце й на факультеті фізичного виховання. Бо вони, бачите, ще не визначилися, ніхто їм, бачите, не підказував, ким вони хочуть бути. І вони тут не винні, а винні бузглузді правила гри, які нав’язані їм чиновниками від освіти.  

Та все ж у цьогорічній концепції ЗНО з’явилися серйозні новації, які засвідчують, що процес, спрямований на удосконалення формування студентського контингенту, пішов. Тепер замість мінімального прохідного балу максимально спрощена оцінка – «Здав» / «Не здав». Абітурієнту, який отримав «Не здав» не видається Сертифікат ЗНО з предмету. Вводяться дворівневі тести з української мови та літератури та математики – таким чином задумувалося, що навчальні заклади, де переважає математичний напрям навчання, встановлять певний поріг, прийматимуть абітурієнтів із сертифікатами ускладненого рівня (рівень Б). Введений принцип пріоритетності заяв про вступ означає, що при подачі заяв у конкурсному відборі абітурієнт зобов’язаний вказати у кожній заяві пріоритетність свого вибору, при цьому «1» означає найвищу пріоритетність. Тобто, якщо не вступив в університет, позначений цифрою «1», то можливо пройдеш до ВНЗ, який у заяві позначено цифрою  «2» - і так можна дійти до останньої дозволеної цифри «15» - зверніть увагу на цю цифру15(!!!). Завдяки цьому, ліквідовується вступна епопея у три хвилі зарахувань, замість неї абітурієнт зараховуються (або ж не зараховуються) потягом однієї хвилі. Про інші тонкощі вступної компанії, як, наприклад, про коефіцієнти складової конкурсного балу, говорити не буду хоча б через те, що надто довго треба пояснювати це нововведення. Отже, крок вперед зроблено. Про його результативність будемо судити восени, коли рахують відомо що. І цілком можливо, що знову доведеться чухати потилиці: «Аби ж то знаття!». Ось і перші ознаки не оптимальності задуманих інновацій з’явилися: виявляється, майже всі виші оголосили, що прийматимуть сертифікати з української мови та літератури простішого рівня – рівня А.

Вся справа в тому, що ніхто не бере до відома такий простий факт: кожна реформація, яка надто складно спроектована і яку треба дуже довго і складно пояснювати є не оптимально продуманою, а, значить, і такою, що важко реалізується.

І тепер напрошується питання: чому нам так важко даються оптимально продумані реформаційні рішення? Бо якщо приглянутися до всіх без винятку реформаційних перетурбацій в освітній галузі, до руху «вперед – назад – вперед», пов’язану з переходами на 12-річну систему навчання, а потім на одинадцятирічну, а тепер знову на дванадцятирічну, якщо пригадати пам’ятну усім вчителям майже трьохрічну епопею переходу з 5-бальної до 12-бальної системи оцінювання знань, котра подавалася як реформа особливої педагогічної значущості (поляки, скажімо, і досі обходяться п’ятибальною системою), якщо пережити перехід на Болонську систему і т.д. і т.п. – нєсть числа цим героїчним спробам підняти рівень нашої освіти! – то, якщо уважно приглянутися до кожного задуму реформування, що втілювався у тих законах, концепціях, постановах, деклараціях і т.д., то можна переконатися, що всі вони містили у собі ембріони майбутніх результатів, про які можна сказати відомим висловом: хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди, а часто й гірше…

Біда в тому, що це стосується не лише освітянської галузі, бо до якої б іншої сфери нашого життя ми б не звернулися – та сама картина. Система є системою. Яка тут причина? Перше, що приходить на думку, що підказується одним із кращих наших мислителів і поетів Євгеном Маланюком, автором знаменитого трактату «Малоросійство»: генетика, а, точніше, менталітет малоросійства, сформований століттями бездержавності та пов’язаним з ним то прихованим, то відкритим етноцидом. Одна з ознак малоросійства – глибоко закорінена безвідповідальність у ставленні до всього того, що «не моє», розслабленність волі, в тому числі і політичної, притлумленість національного інстинкту, який є інстинктом виживання, врешті-решт ослабленість інтелекту, який не стимулюється волею до виживання – «якось то воно буде».

Епіграфом до своєї «Книги спостережень» Маланюк поставив слова В’ячеслава Липинського, який, звертаючись до діячів епохи першої спроби утворити державність, буквально наказував, як діяти, організовуючи людей на державотворчі діяння. Ці слова повною мірою стосуються і нас, сьогоднішніх: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна це не рай земний – бо раю на землі не може бути, – а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом…

… Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну».

Євген Маланюк, посилаючись на Липинського, назвав малоросійство хворобою, яку треба «довгі-довгі століття ізживати». Здається, цей процес ізживання малоросійства розпочала Революція Гідності. Вчимося «якнайкраще виконувати обов’язок супроти Бога і людей». Щоправда, ми лише на самому початку цього процесу. Є чимало сил, як зовнішніх, так і внутрішніх, котрі прагнуть пригасити цей порив. Але зараз у них не вийде, бо розуміємо, що далі відступати не можна. Реформи підуть, і в освіті також. І все має статися не так як завжди.

Image

Столітні традиції якісної освіти!

Підписатись