Василь Бондар: «У житті треба бути амбітним у всьому, тим паче у журналістиці»! (несподівані відвертості)

Нещодавно поспілкувалися з відомим Заслуженим журналістом України, письменником, громадським діячем та координатором багатьох проектів, доцентом кафедри видавничої справи та редагування Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.– Василем Васильовичем Бондарем.

Автор книжок оповідань «Одвідини», «Смарагдові китиці у воді»; автор-упорядник книг спогадів «Голоси із 33-го», «Ми, переможені Чорнобилем», «Сповіді з-за ґрат», «OST — тавро неволі», упорядник антологій, збірок. Лауреат літературних премій імені Є. Маланюка, ім. Д. Нитченка, ім. М. Стельмаха (2009).

У  інтерв ю, дізнаємося життєвий шлях журналіста, який має свої погляди та орієнтири, сформовані попередніми десятиліттями. Поговоримо про сім ю, власні думки та професію життя.

На сьогоднішній день, професія журналіста, здається цікавою та популярною. «Журналістом може стати кожен» - каже, багато сучасних майстрів слова. Але не у кожного є ця жилка таланту та харизматичності для цієї професії.

- Ви вступали до журналістського факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Як ви зрозуміли, що вам потрібно стати журналістом і пов’язати своє життя із журналістикою?

– Для мене особисто це було так: я почув десь в сьомому класі слово «журналіст», і воно мені тоді таким красивим здавалося. Я ще й не знав, що воно таке, але мені стало цікаво: може, і я буду вступати на журналіста. Поки я дійшов до 10 класу, я почав писати якісь замітки, вірші в районну газету. Після десятого класу я поїхав сам у Київ, повіз документи. Це був другий раз взагалі, коли я в Києві був. Колись нас возили туди на екскурсію в сьомому класі, хоча моє село в Київській області знаходиться найдальше від Києва. Батьки в мене прості селяни. Мати все життя в ланці пропрацювала, а батько був неписьменним: не вмів ні читати, ні писати. Прожив вісімдесят п’ять років, ось таке життя мав. Така була доля людини у двадцятому столітті. Батьки не мали змоги відвести мене до Києва, як міг відвезти свого сина тодішній голова сільської ради. Ось у таких обставинах народжувався мій прихід у журналістику. Я приїхав у Київ сам, завіз документи; мав лише кілька адрес, у кого можна зупинитися, бо треба ж десь було жити. Я нікого в Києві не знав. За тими адресами я не застав нікого, прийшов до університету. Ніч уже підходить, а мені нема куди дітися. Знайшлася жіночка одна, яка ходила і «підбирала» студентів, які опинилися в такій ситуації.

Тож я приїхав складати вступні іспити. Але не вступив з першого разу. У школі навчався добре, мав усього-на-всього чотири четвірки в атестаті. Проте найголовніший екзамен із журналістики написав на трійку. Але, побачивши результати наступного дня, я подумав, що нічого втрачати і можна спробувати, як це: складати інші екзамени, усні. Усі три екзамени склав на п’ятірки. На останньому екзамені мені сказали, що все одно я навчатися в цьому університеті буду з наступної спроби. Додому я поїхав як на крилах. Тішило те, що я можу вступити, я чогось вартий.

До першого вересня мої однокласники, які вступали до народного господарства тощо поотримували виклики, а мені не було нічого. Я зібрався і поїхав у Київ, щоб пересвідчитись точно, чи там не помилилися, я ж склав інші три екзамени на п’ятірки. Але конкурси тоді були великими: і по десять, і по п’ятнадцять осіб на місце. Я думав, що, набравши вісімнадцять балів із двадцяти, маю шанс вступити. Приїхав, не знайшов себе у списку. Потім чотири роки прослужив на Балтійському флоті, в крейсерах.

Практичною журналістикою займався років десять після закінчення факультету, приїхавши за призначенням до Кіровограда. Десять років у «Молодіжній газеті», а потім ще якийсь час працював у «Вечірній» газеті». А далі працював то у видавництві, то у Спілці письменників. До журналістики я цікавий і до сьогоднішнього дня. Люблю писати про людей мистецтва.

Журналістика постійно присутня у моєму житті. Дружина моя журналістка теж, вона закінчила той самий факультет журналістики, але уже трохи пізніше.

– А чи вважаєте ви, що за вашої журналістської діяльності, коли ви тільки починали діяльність журналіста, був саме такий матеріал, який зробив вас популярним?

– Я все життя прагнув бути чесним із собою, цікавим для читача, висловлювати цікаві думки, зацікавити своїм матеріалом, своєю розповіддю. Хоча, коли працюєш у редакції на потоці, то це неможливо – бути в усіх матеріалах таким. Бувають такі завдання, що ти мусиш його зробити, віддати, але воно тебе самого б не зацікавило. Це є чорнова робота, яка є і в кожній справі. От коли людина вільна, і вона сама вибирає для себе, що писати, тоді помилок в неї менше. А коли вона працює у колективі і їй дають завдання, то вона не може відмовитись чи не виконати. Вона йде, його виконує як-небудь і ставить на цьому крапку, бо їй самій це не подобається.

– Ви вважаєте себе амбітним журналістом?

– Без амбітності не можна. Взагалі не можна у цій професії. Взагалі у житті у всьому треба бути амбітним. Без цього не можна, але і разом з тим це виховується в житті, і чим більше ти хочеш утверджуватися у цьому, хочеш довести самому собі, що ти можеш, тим більше у тебе виходить.

– Як ви зрозуміли, що прийшов час написати перший художній твір? Що це був за твір і чому саме на таку тему? Якою була ваша перша книжка?

– Якщо виданою, то саме «Голоси із 33-го». Це не є власне мої тексти, вони редаговані мною, але записані мною. Це був 1993-й рік, а наступного року вийшла перша книга художньої прози, яку я почав писати ще у студентські роки. Окремі твори були надруковані ще у районній газеті Київської області. Деякі публікації були у «Літературній Україні». Двічі виходили агітаційні, рекламні.

– А чи ніколи у вас не бувало творчих криз? І якщо вони були, то хто чи що вам допомагало впоратися з цим?

– Криза – це поняття таке, яке повинне десь бути. Відчуття кризи повинне бути у того, хто працює і пише. Ви маєте це передбачати і повинні завжди боятися. Я, скажімо, кожного разу останніх десять років їду в липні на весь місяць у рідне село у Київській області і пишу. Я живу без світла, без нічого. Я живу у своєму дитинстві серед тих людей, яких я пам’ятаю, серед тих спогадів. Маючи комп’ютер  з собою, я пишу там прозу. Її я не пишу ні в який більше день, крім цих. У Кіровограді читаю багато книг, а там я не знаю, що таке інтернет. Я не слухаю радіо, не дивлюсь телебачення, не читаю газет. Я бачу людей, бачу річку свою, ліс; у мене є велосипед, я гасаю на ньому по сусідніх селах. І пишу.

Кожного разу я їду туди з відчуттям кризи. А раптом у мене цього року нічого не вийде? І, їдучи туди, думаю, з якою я радістю буду повертатися, тому що те, що я задумав, я зроблю. І це поки що вдається мені. Я пишу не так багато, останніми роками – повісті. Тепер із семи повістей хочу видати окрему книжку під назвою «Повісті». Це художня проза. Тому оця боязнь, що криза може статися, повинна бути. Вона підганяє, мобілізує, «збирає».

– Як ви оцінюєте свободу журналістського слова на даний момент?

– Я вважаю, що у нас все класно із цим. Журналістика – це остання інстанція, яка існує у справедливості для  того, щоб виявити і показати суть речей. Вона мобілізовує суспільство, показати суть речей. Це інститут, без якого неможливо собі уявити нормальне життя держави. Так, іноді трапляються випадки та незрозумілі ситуації, як із Савіком Шустером, але журналістика така!

Все залежить від того, який журналіст, чого хоче журналісти: чи їсти хліб з маслом чи сидіти сам у горах та писати, комусь достатньо, комусь ні!

Василь Бондар вважає, що  з кожним твором книги тривають невеселі „одвідини” читачем сучасного села, де разом із старим побутом руйнуються, а часом і безслідно зникають великі цінності, насамперед – у людських взаєминах. Та письменник вірить, що добро, мудрість, здорове начало все ж переможуть і в духовному житті, і в побуті його героїв.
Своїм учителем у літературі, головним наставником і порадником В. В. Бондар вважає Миколу Івановича Кравчука — видатного новеліста, лауреата премії ім.. Ю, Яновського та Григорія Косинки.

Інформацію надано медіа групою "Університетський меридіан"