На факультеті педагогіки та психології Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка шанують і завдячують науковій, виховній, організаторській діяльності професору, доктору педагогічних наук, заслуженому працівнику освіти України Сергію Гавриловичу Мельничуку.

14 січня 2021 року почесному професору Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка виповнюється 90 років!

Факультет педагогіки та психології захоплюється компетентністю, людяністю, енергійністю, оптимізмом, організованістю, творчістю, естетичним смаком та життєлюбством Сергія Гавриловича! Здоров’я, миру, цікавих відкриттів, позитивних емоцій, гарної пісні, шановний Професоре!

Людина, що стояла біля витоків заснування педагогічного факультету та багатьох кафедр університету, сьогодні б мала офіційне наймення освітнього менеджера та фасилітатора. Сергій Гаврилович має хист будь-яку роботу перетворювати на мотивацію до розвитку. Так було із заснуванням величезного пласту творчих колективів нашого, тоді ще педагогічного інституту: хореографічний колектив «Юність», хорова капела, свята масштабу міста, творчі майстерні, музичні колективи, виховні заходи, про які згадують випускники різних років. Більшість теперішніх докторів та кандидатів наук були залучені до царини педагогіки саме Сергієм Гавриловичем.

Звідки стільки жаги робити світ кращим? Звідки сила й енергія одухотворювати навколишнє? Ось роздуми Сергія Гавриловича про власне життя: «Я був сьомою дитиною у сім’ї, похрещення відбулось у Червонокутській церкві, оскільки я народився в ніч на старий Новий рік (Василя і Меланки), то священик наполягав назвати мене Василем, але батько чомусь захотів назвати Сергієм. Дитинство пройшло в селі, літом – догляд за вівцями, телятами, поросятами, на річці Журавка ,у якій ціле літо купалися, ловили рибу, в’юни; стерегли виноградники. Зимою – на ковзанах замерзлої річки, на лижах, санчатах спускалися з гори, нерідко лижі робили самі з клепок бочонків. У вихідні дні зранку до вечора у снігові дні були на ковзанах, лижах, з санками, адже ні радіо, ні телевізора в селі не було. Радіофікація будинків відбулась на початку 50-х років, що було великим технічним досягненням для села.

До війни в 1941 році закінчив 3 класи Червонокутської середньої школи. Першим учителем був Мовчан Михайло Кузьмич. У нього на той час був велосипед, що було досить рідкісним явищем. Він з метою заохочення учнів до кращого навчання катав на велосипеді тих учнів, які одержували оцінку відмінно.

Ми закінчили 3 клас, придбали всі підручники для 4-го класу (в той час безкоштовно в школі не видавалися учням) і тут почалася страшенна війна: бомбардування, відступ наших військ, окупація села, вся молодь, худоба відступали на схід, в селі залишилися старики, діти.

Під час окупації 1 вересня 1941 року в школі розпочався навчальний рік за старими радянськими підручниками. З підручників були вирізані ті сторінки, у яких мова йшла про партію Леніна, Сталіна, комсомол тощо. Пам’ятаю, що в читанці для 4 класу залишилося лише декілька сторінок, ми раділи, що менше потрібно читати. Спочатку у старші класи ввели обов’язкові предмети: німецька і румунська мови і відповідно була вчителька-німкеня і педагог-румун. Німкеня не знала української мови, а учнів, які погано відповідали німецькою мовою била лінійкою, тому старші класи з часом розбіглися, бо навчання не було обов’язковим, залишилися 1–4 класи. В школі були введені фізичні покарання – лінійкою, постановка в куток тощо.

У розклад було введено нові предмети: релігія (старий і новий завіт), яку викладав священик і релігійний спів, який викладав диякон Василь Гаврилович. Це була єдина людина на все село, що знала нотну грамоту після закінчення духовної семінарії до 1917 року. Навіть після війни він допомагав школі (негласно) здійснювати нотну інтерпретацію деяких пісень.

Ми дуже любили уроки співів, які вів Василь Гаврилович, на спів він нас налаштовував камертоном, спочатку співали релігійні твори, а потім – українські народні пісні у супроводі скрипки, якою він володів досконало.

У період війни та після її закінчення в учнів та її батьків була велика тяга до освіти, а в школі – високі вимоги до учнів, війна викликала надзвичайно глибокі патріотичні почуття. Вчителі багато працювали з учнями у формі додаткових занять, залишаючи учнів після уроків, консультацій. В школі була широко розвинена учнівська художня самодіяльність: хор, оркестр народних інструментів, хореографічний драматичний, виразного читання, силами яких забезпечувалися концерти у святкові дні. Щороку під час березневих канікул в районному центрі в будинку культури проводилась районна олімпіада художньої самодіяльності шкіл району і ми, учні, іноді пішки (12 км) йшли на цю олімпіаду і виборювали непогані місця.

Під час війни, коли в 1944 році відновилися заняття, школа переживала великі труднощі. В учнів не було підручників, тому вчителі коротко диктували нам для запису зміст навчального матеріалу; зошитів майже не було, тому ми їх робили з газет, паперу від цементних мішків. Чорнило робили з бузини або фарб для фарбування одягу. Біля школи були скирти соломи, якими опалювалися класи.

Ні про які шкільні автобуси мова навіть не йшла. Часто під час весняної повені вода зносила міст через річку, тому не рідко у нас були вимушені „весняні канікули”.

Літні канікули для нас були трудовими: працювали на току, водили коней у розпашнику, пололи бур’яни, пасли ягнят, овець тощо.

Від нас, учнів школа вимагала дотримуватися режиму дня: заборонялось відвідувати вечірні кіносеанси, бродити після 9 вечора по вулицях, не дивлячись на те, що ми були „переростками”, адже більшість дітей під час окупації не відвідували школу, в 7 класі нам було по 17 років.

1947 рік був роком голодовки, у цей рік був поганий урожай, засуха. Тому, обираючи той чи інший середній заклад, вперше цікавилися інформацією про наявність гуртожитку і їдальні. Ми, 4 хлопців випускників 7 класу вступили до сільгосптехнікуму вчитися на агронома. Уявіть, що ми пішки з шматком хліба, вареними яйцями і пляшкою молока віднесли документи і повернулися назад. Потім, навчаючись 3 роки неодноразово пішки, а іноді, якщо повезло попутними вантажівками, добиралися до ближнього села і звідти пішки до Червоного Кута, йшли додому за продуктами. Автобусного транспорту в той час не було і ми 1 раз на 2 тижні добиралися додому і з дому з рюкзаками на плечах, а вечором в суботу, прийшовши в село, йшли в клуб на танці, які були в той час надзвичайно популярні.

Про навчання в школі у мене залишилися надзвичайно приємні враження. Завершуючи навчання в Кіровоградському педагогічному інституті, я планував повернутися в рідну школу, але ректорат настояв на тому, щоб я залишився працювати викладачем в інституті. Отже, мені, людині по своїй натурі селянина, довелось стати міським мешканцем і пройти шлях у цьому університеті: викладач – декан факультету – проректор з наукової роботи – завідувач кафедри, а в науковому плані: рядовий викладач – кандидат педагогічних наук – доцент – професор – доктор педагогічних наук.

У значній мірі у всьому цьому я завдячую моїй рідній школі, рідному селу та річці Журавці, у якій я навчився плавати і не потонути.»

Життя загартувало Сергія Гавриловича: армія, робота у школі та вищих закладах освіти, московська аспірантура, київська докторантура, роки війни й післявоєнні часи скрути, період СРСР, перебудова, становлення Незалежної України, економічні кризи, злети і падіння педагогічної освіти, новації та традиції…

Неоціненний досвід керівництва С. Г. Мельничука переймає теперішній декан факультету педагогіки та психології, професор А. Б. Рацул.

Учитель учителів…

У далеких 50-х роках, ще зовсім юним, але не вчорашнім школярем, за покликанням, до педагогічного інституту прийшов, витримавши конкурсні іспити, тоді ще – Сергій Мельничук. Він має уже певний життєвий досвід… За плечима був сільськогосподарський технікум, служба в армії, робота в школі…

Спроба працювати у школі, ще раз переконала у виборі професії юнака із Ширяєвського району що на Одещині, який пов’язав свою подальшу долю із Кіровоградщиною, з Кіровоградським державним педагогічним інститутом імені О. С. Пушкіна (нині Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка).

Навчаючись на фізико-математичному факультеті по-справжньому розкрилися його шляхетні людські якості – повага до особистості, доброта, відкритість, толерантність, вміння повести за собою, навчити, переконати, підтримати – саме такою постаттю, легендою університету став Мельничук Сергій Гаврилович. Він винятково благородний, чесний, справедливий, завжди зосереджений, приємно усміхнений, охайний і по-справжньому підтягнутий, надзвичайно багатогранний – талановитий діяч освітянської ниви, відомий вчений в Україні та за її межами.

Сергій Гаврилович гартувався як типовий український інтелігент у найвищому, найшляхетнішому сенсі післявоєнного періоду. Обпалене війною дитинство, труднощі післявоєнного навчання, але переважаюче бажання навчатися, все ж таки йому, сільському хлопцеві із багатодітної сім’ї, батьки якого працювали у колгоспі за «трудодні», вдалося закінчити інститут і стати Учителем учителів.

Саме у Кіровоградському педінституті, з яким він пов’язав усе своє життя, розкрився його організаторський талант. Ще у студентські роки він був активним профспілковим ватажком, комсомольським лідером. І на які б ділянки роботи не закидала доля Сергія Гавриловича, завжди був першим, адже був «відмінником» і в житті, і в навчанні. Він зростав на очах всього інституту (нині університету)… неспокійної вдачі і безмежної енергії профспілковий та політичний ватажок (таким залишився і до нині), вчитель, викладач, кандидат педагогічних наук, доцент, професор, доктор педагогічних наук, Заслужений працівник освіти України, декан факультету, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри, член двох спеціалізованих рад по захисту дисертації, член акредитаційної комісії Міністерства освіти і науки України, науковий керівник (під керівництвом професора Мельничука С. Г захистилося 20 кандидатів наук), лауреат педагогічної премії імені Василя Олександровича Сухомлинського…

Інститут… Університет… факультет… кафедра – це все його життя… Тут він знайшов свою долю, народилися і вчилися, і викладають його діти, онук (теж Сергій Мельничук). Будучи титулованим і високоповажним професором, йому притаманні звичайні, як і будь-якій людині якості хорошого, доброго тата, дідуся, чоловіка.

Поряд із своїми здобутками до яких додається понад 100 опублікованих праць, численні вдячні учні…, Сергій Гаврилович сповнений гордістю за своїх власних дітей, які наслідуючи його пов’язали своє життя з університетом, радують своїми здобутками…син Костянтин Сергійович – кандидат історичних наук, доцент кафедри Історії України, донька Ольга Сергіївна – доктор педагогічних наук, професор, завідуюча кафедрою педагогіки дошкільної та початкової освіти; члени його родини: Ірина Ярославівна – кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології, Радул Валерій Вікторович – доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки та менеджменту освіти, онук Сергій Костянтинович – кандидат психологічних наук, онука Катерина – студентка, Харківського ЗВО.

Пройшовши шлях від студента до професора він завжди опікувався своїм факультетом, керувався і керується переконанням, що пріоритет у студента один – його знання.

У далеких 60-х роках, коли у Кіровоградському педагогічному інституті було розпочато підготовку вчителів початкових класів, Сергій Гаврилович – один із перших викладачів цього факультету і перший його декан. З того часу він присвятив себе педагогічній науці та підготовці вчителів початкових класів, з того часу він пише історію факультету своєю безпосередньою участю у його становленні. Саме він заклав кращі традиції на факультеті з підготовки майбутніх учителів. Він запалив свічку першості факультету, і нинішнє покоління студентів і викладачів з гідністю несуть це світло у майбуття.

Сергій Гаврилович завжди на передньому краї, адже за часи його проректорування значно зріс науковий потенціал нашого навчального закладу, і я не помилюся, якщо скажу, що кожен кандидат наук, доцент, професор мого покоління – це з легкої руки проректора з науки (1978-1995рр.) Мельничука С. Г. З його ініціативи, сприяння і підтримки в університеті були відкриті нові спеціальності: музика, образотворче мистецтво, хореографія, інформатика, трудове навчання, географія, хімія, біологія, історія, практична психологія, соціальна педагогіка, дошкільне виховання.

Працюючи завідувачем кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки, він уміло скеровував творчо працюючий і потужний професорсько-викладацький склад кафедри (на кафедрі працювало 5 професорів) на здобуття студентами належних знань з фундаментальних дисциплін. У полі зору професора Мельничука С. Г. завжди була і виховна робота серед студентів, що сприяло підготовці високоосвічених майбутніх фахівців, кафедрою створювалися оптимальні умови з підготовки майбутніх учителів початкової школи, практичних психологів, соціальних педагогів, вихователів дошкільних закладів. Дякуючи підтримці і небайдужості до всіх справ факультету, відчуття поряд плеча надійного старшого наставника, друга і Учителя, високоповажного професора – Сергія Гавриловича Мельничука, додає мені сили і енергії, впевненості у роботі на посаді декана. А результатом цього є те, що з року в рік факультет посідає перші місця в університеті за успішністю та вихованістю студентів.

Я часто говорю, що я не закінчував наш університет (випускник Київського педагогічного), але я завжди і по праву вважаю себе учнем Сергія Гавриловича. Познайомився з цим чудовим чоловіком в далекому 78-му і ось більше 40 років я іду поруч і під пильним оком свого Учителя. Саме йому я завдячую своїм професійним зростанням від асистента до професора.

Схиляю голову і низько кланяюсь Вам, дорогий мій Учителю. Хай вам щастить у цьому житті, здоров’я і вдячних учнів, а серед них я не один.

А. Б. Рацул – декан факультету педагогіки та психології, професор,
Заслужений працівник освіти України.