ПРОТИСТАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО ПОБУТУ ЯК ПРОВІДНА ТЕНДЕНЦІЯ ТВОРЧОСТІ В.Т. НАРІЖНОГО

Віктор Режко (м. Харків, Україна),

Ольга Хом'якова (м. Харків, Україна)

Художня антитеза «Україна – Росія» стала звичайним явищем в українській літературі ХІХ століття. Але не меншого поширення ця антитеза набула й у літературі російській, передусім у творах російськомовних письменників, вихідців з України. Звичайно, найбільшого розголосу в довкололітературної громадськості це явище набуло у зв’язку із творчістю раннього М.Гоголя, яким палко захоплювався російський читач. Навіть В.Бєлінський, проїжджаючи Україною, у листах неодноразово відзначав разючу відмінність українського побуту від сірого й злиденного російського життя. Та першим цієї теми торкнувся В.Наріжний (1780 – 1825).

Літературна творчість В.Наріжного припала на часи, коли в російській літературі панувала художня еклектика, що отримала назву передромантизм. У прозі письменника відчуваються ознаки естетики сентименталізму, просвітницького реалізму, романтизму. Значним є вплив на його творчість популярних на той час у Європі жанрів пригодницького та розбійницького роману.Саме ознаки пригодницького жанру притамані першій повісті на українську тематику «Запорожець». Цим твором автор намагається спростувати поширену в російському суспільстві думку про українське козацтво, як про зібрання малоосвіченої та малокультурної голоти. У повісті ватажком запорожців виявляється шляхетний французький аристократ, що змушений був через переслідування ворогів тікати з батьківщини. На смертному одрі він розкриває своїм синам, звитяжним козакам, що мають велику повагу в війську, таємницю їхнього народження від шляхетних французьких дворян та розповідає про свої поневіряння й пригоди у країнах Європи. Там, дізнавшись, що є така країна, де живуть мужні героїчні воїни, він вирішиив пов’язати з нею свою долю. Таким чином, попри відсутність явної антитези, є всі підстави вбачати в цьому творі приховану полеміку з російським офіційним ставленням до України та її історії. Вона виявляється і в спробі створити романтизовані образи благородних українських козаків, європейськи освічених і вихованих, і у спробах усіляко підкреслити тісні зв’язки України з Європою, адже на відміну від України, Московія на той час економічно, політично й культурно перебувала далеко за межами європейської цивілізації.

Ще однією спробою ідеалізації й романтизації українського козацтва й українського життя взагалі можна вважати роман В.Наріжного «Бурсак». Хоча твір містить чимало критичних роздумів про систему схоластичної освіти доби козаччини, вочевидь навіяними досвідом сучасних авторові шкіл, Наріжний лишається вірним тенденції до поетизації українського побуту, моральності, суспільного життя в Україні загалом. Письменник вдається до ідеалізації української влади, демократичного устрою козацького товариства, козацького братерства. Не випадково всі козаки в романі – освічені люди, які цінують освіту та слугують взірцем шляхетності в поведінці.

Образ «малоросійського розбійника» Семена Гаркуші був одним із найпопулярніших образів народних легенд та оповідей, що, починаючи з другої половини ХVІІІ століття, поширювалися Правобережною Україною. Життя і пригоди цього історичного героя обростали найрізноманітнішими чутками, набуваючи як казково-фантастичних, так і приземлено-реалістичних рис. Не випадково до цієї загадкової постаті зверталися провідні історики та письменники першої половини ХІХ століття, серед яких О.М.Сомов, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, Г.П.Данилевський, А.М.Лазаревський та інші, адже постать Гаркуші сприймалася тогочасним українським суспільством як знакова й показова для епохи знищення запорізького козацтва, закріпачення й поневолення українського селянства. Історія фіксує чимало випадків, коли розбійницькі групи, які місцеві мешканці називали «гайдамаками», «запорожцями» та «харцизами», здійснюючи напади на купців, селян і поміщиків, прикривалися іменем Гаркуші, поширюючи різноманітні чутки про нього як про свого отамана.

В.Наріжний одним із перших звернувся до художнього осмислення постаті Гаркуші. Цей незавершений текст письменника як і інші його твори містить численні сентиментально-моралізаторські сентенції автора, які супроводжують усі події в житті героя, що зображений як жертвою обставин несправедливого суспільного ладу, так і жертвою власної необачності, нестриманості й навіть жорстокості, що виявлялася від перших кроків героя, який став на шлях помсти. На цьому шляху письменник змушує свого героя не лише карати панів, а й позбавляти життя селян, дітей, жінок та старих. Такі дії в романі сам Гаркуша виправдовує непоступливістю, трусистю та покірливістю селян, що відмовилися виконувати його заклики до видачі жорстоких панів, їхнім небажанням чинити спротив. Показово, що Гаркуша в романі покладає на себе функції представника правосуддя, вирішуючи, як і кого карати. Привертає увагу, що кожна така дія тягне за собою неминучі роздуми героя про його право на подібні вчинки. Разом із автором Гаркуша не без підстав знаходить собі виправдання, а Наріжний, називаючи свого героя «месником беззаконням», втілює думку про загальний взаємозв’язок явищ життя, коли кожний, навіть незначний недобрий вчинок тягне за собою величезний потік драматичних подій, детермінованих негідною поведінкою будь-якої владоможної особи. Так, образа, яку несправедливо на початку роману зазнав Гаркуша, стала причиною його подальшого розбійництва, а свавілля й розбещеність панів, стали причиною розбійництва Олімпії, яка зазнала насильства з боку молодого пана Турбона, а згодом від його дружини, «безбожної паньї, чортоподібної Євфросії».

В.Наріжний народився на Полтавщині й не міг не знати про часи козаччини, часи незакріпаченої України. Вочевидь, антивладні настрої його твору є втіленням суто українського за духом протестного пафосу, настроїв народу й представників інтелігенції, які відстоювали право на боротьбу за власну гідність проти державного свавілля. Та це лише один з художніх вимірів твору, що вказує на його проукраїнські настрої.Інший вимір – побутово-етнографічний –являв собою справжнє художнє новаторство в російській літературі. На нашу думку, роман є однією з перших спроб створити, користуючись відомим висловом, справжню “енциклопедію” тогочасного українського життя. Автор охоплює широке коло соціальних верств населення: селянства, духовенства, чиновництва, поміщиків і міщан. Він привертає увагу до соціального розшарування серед селянства, де вирізняє дворецьких, челядь, двірню, сільську старшину, простих селян і полупанків, та намагається відтворити їхній побут і звичаї. Письменник вдається до численних авторських коментарів, намагаючись пояснити російськомовному читачеві особливості українського одягу, кухні, весільних обрядів, широко вживає в тексті українізми та історизми. Наріжний в романі не оминає увагою і тему виховання української молоді в Російській імперії. Випереджаючи «Пана Халявського» Квітки-Основ’яненка, він у сатиричних тонах змальовує картини схоластичної церковної освіти, що калічить не лише душі, а й тіла учнів. Автор, на нашу думку, алюзорно пов’язує схоластичну освіту й кричущу розбещенність церковників саме із московським правлінням, адже його твори, присвячені добі козацтва, демонструють чимало картин шанобливого ставлення до церкви й до релігії.

Можна впевнено сказати, що російські письменники – вихідці з України – не полишали духовного зв’язку із Батьківщиною. Мимохіть порівнюючи життя й побут «тут і там», вони не лише знайомили російського читача з українською культурою, громадським життям і побутом, а й доносили до свідомості чужинців думку про переваги всього українського. Про це свідчать твори про Україну В.Наріжного, О. Сомова, М.Гоголя та інших російськомовних письменників.

Список літератури:

1.Білецький О. Українська проза першої половини ХІХ століття (від Г. Квітки до прози «Основи») // Білецький О. Зібр. Праць: У 5 т. Т. 2. – К., 1965.

2. Задорожна Л. М. Історія української літератури кінця ХVІІІ – 60-х років ХІХ століття. – К., 2008.

3. Нарежный В. Т. Бурсак // Нарежный В. Т. Избр. Соч.: В 2 т. Т. 2. – М., 1956.