В. О. СУХОМЛИНСЬКИЙ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ЕМОЦІЙНОГО ЧИННИКА ЯК ЗАСОБУ ГУМАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Катерина Зикіна
(студентка 2 курсу факультету педагогіки та психології)
Кіровоградський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка, м. Кіровоград
Науковий керівник к.пед.н., проф. Тетяна Довга

Проблема вдосконалення якості шкільного навчання в усі часи була і є актуальною. Із підвищенням ролі освіти в житті ускладнювалися і функції школи в підготовці підростаючого покоління до життя, його активної участі в творенні й розвитку науки, культури, науково-технічного й економічного прогресу суспільства.

Узв'язкузцимосвітністандартиважливодоповнюватизнаннями, що орієнтують навчаннянапошануособивихованця, формуванняйогосамостійності, встановленнядовірливих  відносинміжвчителемі учнями, розвитокїхньої здатності до  емоційноїсаморегуляціїповедінкиіспілкуванняучасниківпедагогічногопроцесу. Освіченість і емоційність, їхня гармонія в особистому  розвитку – важливі складники середньої та вищої освіти. «Посилення духовно-моральної і емоційно-інтелектуальної  спрямованості університетської освіти, оновлення змісту навчання, гармонізація інтелектуального і емоційного в його структурі лише декілька можливих направлений для подальших пошуків і рішення проблем забезпечення якісної вищої освіти, віподвідної світовим стандартам» [1, 84].

Аналізуючи досягнення педагогів минулого, В. О. Сухомлинський вперше обгрунтував необхідність використання емоційного чинника в навчальному процесі загальноосвітньої школи. Його ідеї про гармонію  інтелектуального і емоційного чинників у навчанні й сьогодні становлять інтерес не лише для  педагогічної теорії, але й для шкільної практики.

В. О. Сухомлинський вважав, що в процесі навчання важливо звертатися не тільки до розуму, але й до серця учнів. На його думку, кожний з них повинен навчитися дорожити святинями Вітчизни і суспільства як особистими цінностями і святинями своєї свідомості і свого серця.  З жалем педагог-гуманіст відзначав, що навіть  у вчителів, що добре знають свій предмет, виховання іноді перетворюється на запеклу війну тільки тому, що педагог і учні не зв'язані духовними нитками, а душа дитини – це «застебнута на всі гудзики сорочка».

На думку В. О. Сухомлинського, головна причина потворних, неприпустимих стосунків між наставником і вихованцем, що мають місце в окремих школах, – « це взаємна недовіра і підозрілість: інколи вчитель не відчуває сокровенних рухів дитячої душі, не переживає дитячих радощів і жалю, не прагне в думках поставити себе на місце дитини» [3, 7].

Важливою якістю вчителя педагог-гуманіст називав уміння проникати в духовний світ дитини. Біду багатьох вчителів бачив у тому, що вони не враховують того, що учень – це, перш за все, жива людина, яка  вступає в світ пізнання, творчості,  людських взаємин. А особливістю дитячого пізнання, слідом за Я. Корчаком, він вважав  пізнання розумом і серцем. В. О. Сухоминський виступав проти того, щоб вимірювати духовний світ дитини тільки оцінками і балами, ділити учнів на тих, хто вчить або не вчить уроки. Без взаємного проникнення в світ думок, відчуттів, переживань вчителя і дітей не може бути успішного освітнього процесу. Істина стає особистим переконанням школяра за умови, якщо вона одухотворяється яскравими образами, що впливають на їхні емоції і відчуття.

            У практиці склалася думка, що потреба в любові повинна задовольнятися в сім'ї, а не в школі. Але ця точка зору помилкова. Вчителів приголомшують ті діти, які відчувають нестачу  душевного тепла і ласки. Проте багато педагогів не підготовлені до того, щоб задовольняти потребу в любові не тільки з боку дорослих, але й однолітків. Школярам, що мають цю потребу, рідко вдається знайти тепле до себе ставлення і безкорисливу прихильність до школи. Всіх тих учителів, які працюють творчо, хвилює пошук відповіді на питання, на яке в своїх працях і повсякденних шкільних справах намагався відповісти В. О. Сухомлинський: «Чому ж часто буває, що через декілька місяців, а то й тижнів згасає вогник в їхніх очах, чому для деяких хлопців навчання перетворюється на муку? Адже всі вчителі щиро хочуть зберегти дитячу безпосередність, радісне сприйняття і відкриття світу, хочуть, щоб навчання було для дітей натхненим, захоплюючим трудом» [3, 13].

Відсутність теплих, довірливих відносин в системі «вчитель – учень», «учень – колектив класу» служить серйозним гальмом шкільних успіхів. Багато учнів не переживають почуття радості від перебування в школі, відсутня віра в свої можливості, задоволення потреби в пошані, бажання йти на контакт,  більшою мірою їм  властиве відчуттяпровини, незадоволеності, в їх стані переважають негативні емоції. Адже не обмежити перебування учнів в школі тільки навчанням, не регламентувати їхні  дії дзвінками, підганяючи їх під одну мірку, допомагати розкритися багатству індивідуального світу кожної дитини, урізноманітнювати духовне життя і забезпечити емоційно-етичну атмосферу навчальної роботи і спілкування  –  одне з основних завдань педагогічного колективу сучасної школи.

В. О. Сухомлинський вважав важливими складовими успішної роботи школи пробудження у дитини «почуття здивування та радості відкриття»,  виховання у неї емоційної сприйнятливості  не тільки матеріалу, що вивчається, але і навчання в цілому. Мистецтвом вчителя він вважав уміння розбудити в серцях і розумі дітей інтелектуальне відчуття радості пізнання. Суть навчання полягає, на його думку, в пробудженні радісного підйому дитини, пов'язаного з відкриттям істини, з дослідженням, пізнанням. Дитина повинна працювати не для отримання оцінки, а для бажання пережити хвилююче інтелектуальне відчуття. «Навчання може стати для дітей цікавою, захоплюючою справою, якщо воно осяюється яскравим світлом думки, почуттів, творчості, краси, гри»[3, 108]. Невміння осмислити те, що відбувається в навчальній роботі, негативні особливості мислення учнів В. О. Сухомлинський пояснював бідністю їхніх емоційних реакцій на явища навколишнього світу, ослабленням емоційних імпульсів з підкірки, невмінням встановити зв'язки між думкою і емоціями.

Видатний педагог був переконаний, що розумова праця учня, успіхи і невдачі в навчанні – це його духовне життя, його внутрішній світ, ігнорування якого може привести до сумних результатів. Дитина не лише пізнає щось, засвоює матеріал, але і переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що йому вдається і не вдається. Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, збудити в їхніх серцях відчуття власної гідності, самоповаги – одна з основних турбот учителя. Успіх у навчанні є важливим стимулом внутрішніх сил учня, що народжує енергію для подолання труднощів і закріплення бажання осягати нові знання. «Інтерес до навчання з'являється лише тоді, – вважав В. О. Сухомлинський, – коли є натхнення, що народжується від успіху в опануванні знань; без натхнення навчання перетворюється для дітей на тягар. Посидючість я б назвав натхненням, помноженим на упевненість дитини  в тому, що вона досягне успіху»[2,142-143].

Успіх навчальної роботи пов'язаний з використанням емоційного чинника на уроці, активізацією пізнавального інтересу і пізнавальної активності, емоційної сприйнятливості і створення позитивного емоційного клімату в шкільному педагогічному середовищі.

Для навчання дітей необхідні творчі сили, які визначаються не тільки  навчальними  планами і програмами, їх змістом, але і відносинами, які складаються в навчальному процесі між педагогом і учнями. Бажання вчитися не викликається тільки словами вчителя, який передає  навчальну інформацію, велике значення має та турбота, ті відчуття й емоції, які підкреслюють істинність і щирість педагогічної турботи. Природна здатність сприймати справедливість є можливістю учня знаходити їжу для розуму в поглядах, прагненнях, відчуттях і емоціях. Тому оволодіння знаннями, формування поглядів і переконань можливе в процесі доброзичливого і сприйнятливого емоційного стану. Якщо наукові поняття, програмні знання закладаються в людині, що росте, психологічно грамотно, тобто з любов'ю і спокійною свідомістю сили, то завдяки гармонізації інтелектуальних зусиль і емоційного настрою досягається їх міцність і грунтовність.

Навчання, що відрізняється багатослів’ям і не відповідає ні емоційному стану, ні інтелектуальним і духовним якостям учнів, вносить хаос в їхнє мислення, створює штучні емоційні й інтелектуальні труднощі. Істина стає для учнів просто грою, що втомлює і не відповідає їхнім можливостям. Навчальна інформація повинна викликати емоції і відчуття учнів у процесі засвоєння навчального матеріалу, пожвавити їхню душу. Основу навчання повинні складати враження, досвід і активна інтелектуальна діяльність. Сплав знань і емоцій забезпечує якість знань. Перед розумним поглядом кожної людини з дитячих років повинна стояти яскрава перспектива її життя. Привабливі особливості навчальної роботи повинні впливати на емоційну сферу дитини, будити уяву і викликати живий інтерес.

У дитини природою закладений імпульс до емоційного й інтелектуального напруження її сил. Опора в процесі навчання лише на сили розуму, без залучення емоцій і відчуттів, може спричинити загибель всієї сукупності людських здібностей, бо сила людської природи полягає в гармонії інтелекту і емоцій. Вільні дії розуму й емоцій завжди виходять з інстинктивних дій, нерозривно позв'язані між собою і є основою якісної освіти, розвитку розумових і емоційних сил школяра.

Висновок. . Таким чином, застосування емоційного чинника як засобу гуманізації навчального процесу та важливої умови забезпечення якості шкільної освіти, підвищення його ефективності в розв’язанні пізнавальних завдань пов'язане з вивченням праць В. О. Сухомлинського про значення емоцій у навчальному процесі та використанням досвіду видатного педагога в сучасній шкільній практиці.

БІБЛІОГРАФІЯ:

1. Кондрашова Л.В. Педагогика высшей школы: проблемы, поиски, решения [монографический очерк] / Л.В.Кондрашова. – Кривой Рог: ЧНУ имени Богдана Хмельницкого, 2014. – 399 с.
2. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю  детям /Василий Александрович Сухомлинский. – Киев: Радянська школа, 1974. – 288 с.
3. Сухомлинский В.А. Разговор с молодым директором школы /Василий Александрович Сухомлинский. – М.: Просвещение, 1973. – 208 с.