Теоретичні засади дослідження проблеми самоставлення в психології
| УДК 159.9 | І.Г. Радул |
Анотація. У статті представлено теоретичний аналіз дослідження проблеми самоставлення як в зарубіжній так і у вітчизняній психології. Розкрито зміст даного поняття з різних концептуальних підходів. Визначено зміст структури самоставлення. З’ясовано, що самоставлення займає особливе місце в структурі цілісності особистості.
Ключові слова: діяльність, особистість, самооцінки, самоповага, самосвідомість, самоставлення, ставлення до себе.
Аннотация. В статье представлен теоретический анализ исследования проблемы самоотношения как в зарубежной так и в отечественной психологии. Раскрыто содержание данного понятия с разных концептуальных подходов. Определено содержание структуры самоотношения. Выяснено, что самоотношение занимает особое место в структуре целостности личности.
Ключевые слова: деятельность, личность, отношение к себе, самооценки, самоуважение, самосознание, самоотношение.
Annotation. The article presents a theoretical analysis of the self-attitude problem in both: foreign and national psychology. The content of this concept with different conceptual approaches is disclosed. The structure content of the self-attitude is defined. It was found that the self-attitude holds a special position in the structure of the personality integrity.
Keywords: activity, personality, self-attitude, self-evaluation, self-respect, self-consciousness, self-attitude.
Постановка проблеми. Одним із найважливіших чинників у становленні різнобічно розвиненої, активної, творчої, духовно багатої особистості та у створенні умов для повного розкриття її потенційних можливостей, відіграє внутрішня активність. Однією з найважливіших детермінант внутрішньої активності особистості є – самоставленя.
Феномен самоставлення є предметом дослідження філософів, педагогів, психологів. Як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники підкреслюють залежність самоставлення від конкретного соціокультурного середовища (К. Абульханова-Славська, A. Асмолов, Р. Бернс, Б. Братусь, В. Столина, К. Роджерс, Е. Еріксон та ін.). Більшість авторів справедливо підкреслюють зв'язок самоставлення з розвитком особистості (Ю. Гіппенрейтер, И. Кон, А. Леонтьев, B. Петухов). Також ряд авторів відзначають його суб'єктну природу, в основі якої лежить готовність рефлексувати свою діяльність (Е. Ісаев, В. Петровский, В. Слободчіков).
Свою принципову позицію щодо самоставлення висловлює І. Бех, вважаючи, що саме самоставлення є ключовим в процесі формування і розвитку особистості, завдяки йому відбувається оцінювання та прийняття чи неприйняття власного «Я». За допомогою самоставлення розкривається становлення смислового зв'язку, єдності людини і світу, самого змісту цієї єдності: чи буде вона морально конструктивною чи деструктивною щодо індивіда [3, с. 52-56].
Зважаючи на те, що феномен самоставлення є предметом дослідження багатьох вчених, однак аналіз сучасного стану проблеми показує термінологічну невизначеність поняття «самоставлення» та відсутність концептуальної єдності у розумінні його природи. Тому мета нашої статті – розкрити зміст даного поняття та проаналізувати існуючі підходи до структури самоставлення.
Виклад основного матеріалу. У процесі наукового пошуку встановлено, що в психології проблема самоставлення особистості характеризується неоднозначністю, оскільки феномен самоставлення нерозривно пов'язаний із становлення особистості як реального самоусвідомлення суб'єкта. Процес розвитку самоставлення включений в генезис самої особистості. Тому, самоставлення являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає в сприйнятті особистістю самої себе в різних ситуаціях діяльності та поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення – в уявлення, а потім в поняття свого власного «Я» як суб'єкта, відмінного від інших суб'єктів.
Вперше поняття самоставлення у вітчизняній психологічній літературі було використано Н. Сарджвеладзе. Вчений розглядав його як складну багаторівневу емоційно-оціночну систему, яка поділялась на два блоки – об'єктивний («Я», як об'єкт) та суб'єктивний («Я», як суб'єкт). Обидва ці способи самоставлення реалізуються завдяки когнітивній активності, емоційним реакціям і системам дій або готовності до таких дій стосовно самого себе. На думку вченого, самоставлення є однією зі структурних одиниць диспозиційного ядра особистості, що дозволяє їй певним чином взаємодіяти із соціумом і собою [8].
Б. Ананьєв розглядав самоставлення, як значущу категорію психологічної науки взагалі, та фактор, що зумовлює гармонійний розвиток особистості, і є дуже вагомою категорією для характеристики особистості. Наукові погляди вченого лягли в основу досліджень Л. Божович, В. М'ясищева, Д. Узнадзе, В. Ядова, щодо аналізу феномену ставлення особистості до себе та до інших [1, с. 183-184].
Так, у працяхВ. М'ясищева самоставлення представлено як єдність змістовних та динамічних аспектів особистості, їх певну міру усвідомлення, емоційно-ціннісне прийняття себе як ініціатора та відповідального суб’єкту соціальної активності.
Л. Попов розуміє самоставлення особистості як складне когнітивно-ефективне утворення, зрілість якого визначається якістю взаємозв’язку його складових. Його структура складається з двох компонентів – раціонального ставлення до себе як суб’єкту соціальної активності («образ – Я») та емоційно-ціннісного ставлення до себе – переживання та оцінки своєї значущості як суб’єкта соціальної активності (рефлексивне «Я»). В результаті взаємодії зазначених компонентів з мотиваційною сферою особистості, ставлення до себе залучається до процесу діяльності і особистісної саморегуляції, що стимулює розвиток пізнавальної та особистісної суб’єктності людини.
Існує також погляд, згідно з яким самоставлення пов'язують із формою психічної діяльності, що найяскравіше проявляється у мотиваційно-емоційній сфері особистості (К. Абульханова-Славська, О. Леонтьєв та С. Рубінштейн).
Таким чином, можна стверджувати, що існують суперечливі погляди щодо психологічної природи самоставлення особистості до себе [5; 6; 8; 11]. Одні вчені, повязують самоставлення з мотиваційною сферою особистості. Такої позиції притримуються В. Вілюнас, С. Крягжде, В. М'ясищев, В. Ядов та С. Якобсон. Інші ж вчені, такі як, Л. Божович, Ю. Приходько, Г. Щукіна, В. Мухіна, пов'язують самоставлення з емоційною сферою. В. М'ясищев та В. Ядов вважають джерелом дії цього феномену – активність.
Вперше проблема самоставлення як самостійна категорія у вітчизняній психології розглядається в рамках концепції самосвідомості особистості (Л. Виготський, І. Кон, О. Соколова, В. Столін, І. Чеснокова та ін.). Перші спроби трактування феномену самоставлення у зарубіжній психології були пов’язані з категорією «глобальна самооцінка» як де-якого загального переживання, що інтегрує окремі самооцінки в єдину динамічну сукупність. На думку західних вчених, завдяки самопізнанню можна виявити причину та смисл поведінки людини, тоді як самооцінка виражає модус сприймання індивідом себе, власних можливостей, своєї позиції серед інших людей. Р. Бернс вважає, що саме самооцінка й відображає ставлення людини до себе, самоставлення існує тому, що знання про себе не можуть сприйматися людиною байдуже і пробуджують у неї оцінки та емоції. Таким чином, на думку вченого, самоставлення – це емоційний компонент установки на себе, афективна складова частина Я-концепції є інтегральною стійкою самооцінкою, яка характеризується різною інтенсивністю залежно від контексту змісту образу «Я» [2].
Заслуговує на увагу і інша концепція, згідно якої самоставлення має особливу природу та виконує специфічні функції в загальній системі самосвідомості. Так, в межах згаданої концепції С. Куперсміт та М. Розенберг самоставлення розглядають як своєрідну стійку особистісну рису, яка практично незалежна від ситуації та віку людину. Автори підкреслюють, що саме мотив самоповаги та потреба в стійкому образі «Я» гарантують незмінне позитивне ставлення індивіда до себе [11].
Як, засвідчує проведений нами аналіз, самоставлення реалізується через афективну складову самосвідомості, яка нерозривно пов’язана з когнітивним компонентом, оскільки саме на основі знань про себе в людини виникає ставлення до власної особистості, яке може бути позитивним чи негативним, адекватним чи ні. І вже на основі самоставлення будується модель вчинків та дій, яка утворює поведінковий чи регулятивний компонент самоставлення. Саме самоставлення є одним із важливих елементів самосвідомості. Воно має свою структуру, функції, полюси та специфічні особливості.
О. Камінська виділила основні характеристики самоставлення: структурні, а саме: самоповага, аутосимпатія, очікування позитивного ставлення від інших, самоінтерес, самовпевненість, ставлення інших, самоприйняття, самокерування, самопослідовність, самозвинувачення, самоцікавість, само розуміння; змістові – модальність, адекватність самоставлення, ступінь вираженості (повнота) складових елементів, наявність/відсутність суперечливих самохарактеристик; динамічні – ступінь стабільності та лабільності самоставлення, тобто, здатність особистості корегувати його у відповідності до змін, що можуть бути детерміновані як зовнішніми впливами, так і онтогенетичним розвитком особистості. Різні варіації характеристик самоставлення, які представлені вченою, власне і визначають особливості ставлення особистості до себе.
І. Чеснокова досліджуючи процес формування самоставлення зазначає, що він відбувається на двох рівнях самопізнання. На першому рівні самоставлення є нестійким і виникає як результат порівняння себе з іншими людьми, до уваги беруться переважно зовнішні чинники. В результаті чого зявляються одиничні образи самого себе і власної поведінки, які прив'язані до конкретної ситуації, немає цілісного, дійсного розуміння себе, пов'язаного з осмисленням власної суті. На другому рівні самопізнання формування самоставлення здійснюється шляхом порівняння «Я – Я» за допомогою внутрішнього діалогу, виражається через самооцінку та відображає рівень психологічної зрілості особистості [10, с. 109].
Заслуговує на увагу концепція В. Століна, в якій самоставлення представлено як відображення в свідомості особистісного смислу «Я». У контексті концепції смислу «Я» під самоставленням вчений розуміє безпосередньо-феноменологічне вираження особистісного смислу «Я» для самої людини. При цьому буття суб’єкта та його об’єктивна позиція в соціумі визначають специфіку даного переживання [9].
Таким чином, аналіз наукових праць вітчизняних так і зарубіжних психологів свідчить про те, що в психології відсутнє загальноприйняте термінологічне трактування поняття «самоставлення», так як самоставлення розглядається з різних концептуальних позицій. Однак, як зазначає С. Пантилеєв, можна визначити більш-менш прийнятну для більшості науковців позицію, згідно з якою самоставлення є цілісним, одновимірним та універсальним утворенням, що виражає міру позитивного ставлення індивіда до образу власного «Я»; і є інтеграцією окремих самооцінок [6].
Останнім часом, значно активізувалися дослідження самоставлення особистості (Л. Адамова, О. Камінська, А. Колодяжна, В. Маркін, Т. Терра, Р. Сапожнікова, О. Сібгатулліна та ін.). Це, насамперед, пов'язано з тим, що самоставлення є вагомими в різних аспектах формування та розвитку особистості. Більшість вітчизняних психологів схильні розглядати самоставлення в контексті структури процесів самосвідомості особистості. Так, як в процесі самосвідомості відбувається взаємодією між самопізнанням і самоставленням.
У процесі нашого дослідження ми зясували, що саме самоставленню відводяться провідну роль у системі саморегуляції особистості, завдяки його регулятивному впливу відбувається включеність у процес внутрішньоособистісної детермінації. Ставлення людини до себе проявляється у її соціальній активності, зумовлює її адекватність та диференційованість. Воно виступає мотивом саморегуляції поведінки й актуалізується на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи з його мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого результату поведінки, бере участь в механізмах регуляції поведінки від рівня конкретної ситуації діяльності до рівня тривалої реалізації ідейних задумів.
На основі досліджень які були присвячені природі виникненню самоставленню, виявленню особливостей цього феномену, вченими різних країн світу, у тому числі і вітчизняними психологами була спроба, розробити стурктуру самоставлення.
Л. Виготський, С. Пантилеєв, К. Роджерс, Н. Сарджвеладзе, В. Столін Р. Уайлі, та ін. розглядають самоставлення як складноструктуроване психологічне утворення. Так, найбільш поширеною є думка, що до структури самоставлення входять такі компоненти: емоційний або самоприйняття та самооціночний. Н. Сарджвеладзе зазначає, що самоприйняття – це прийняття себе в цілому, незалежно від того, якими рисами наділена особистість, інакше кажучи – це «безумовне» прийняття себе. Самооцінка – це ставлення до себе як носія певних властивостей та чеснот [8].
В. Столін вважає, що основою самоставлення є процес самореалізації особистості. Відповідно основним структурним компонентом самоставлення є сума емоційних проявів особтстості: самоповага, аутосимпатія, самоінтерес, які завдяки адитивності даної структури інтегруються в загальне почуття позитивного або негативного ставлення до себе. Тому, на думку В. Століна, глобальне самоставлення є сукупністю вище названих компонентів [9].
В той же час дослідження В. Століна отримали низку заперечень з боку вітчизняного психолога С. Пантилеєва. Він вважає, що в кожного суб’єкта міра вираження якогось одного із трьох специфічних емоційних модальностей буде різною. Так, для однієї людини провідне місце у структурі самоставлення може займати самоповага, для іншої – глобальне почуття може переживатися у формі симпатії до себе. Таким чином, самоставлення є не просто сумою емоційних проявів, а деякою унікальною формою (модальністю) зі специфічним семантичним забарвленням та певним емоційним тоном. І тому психологічна система самоставлення не адитивна, а побудована за принципом динамічної ієрархії, в якій ядром може виступати та чи інша модальність емоційного самоставлення. В свою чергу С. Пантилеєв у структурі самоставлення виділяє дві підсистеми: оцінну та емоційно-ціннісну. До оцінної підсистеми відносять «самоповагу», «почуття компетентності», «почуття ефективності»; до емоційно-цінносної – «аутосимпатію», «почуття власної гідності», «самоцінність», «самоприйняття» [6].
Л.С. Виготський визначає зміст структури самоставлення соціальну сферу, соціальною ситуацією розвитку, яка впливає на ієрархію провідних діяльностей та мотивів. Тобто, значущість компонентів самоставлення залежить від пріоритетної діяльності, в якій особистість може самореалізуватися.
Проведений аналіз досліджень проблеми самоставлення дав змогу виділити основні його функції:
1. Відображення себе. Відображєння особистості відбувається як на зовнішньому (фізичне самовідображення), так і на внутрішньому плані.
2. Самовираження та самореалізації.
3. Збереження внутрішньої стабільності та континуальності „Я”. Ця функція самоставлення здійснюється в силу тієї тенденції до внутрішньої узгодженості, до конгруентності, яка є відповідає когнітивним уявленням про себе, емоційним реакціям стосовно своїх вчинків та дій, адресованих собі.
4. Саморегуляції та самоконтролю. Лише за умов наявності уявлень щодо себе та відповідного ставлення до себе, особистість може регулювати та контролювати власну діяльність.
5. Психологічного захисту. При отриманні інформації, яка є небезпечною щодо уявлення про особистісне „Я”, та при життєвих невдачах або різних за стадією інтенсивності психотравм захисні механізми особистості спрямовуються на раціоналізацію, створення образу «сфальшованого я»;
6. Інтракомунікації. Соціальна природа особистості укладається не лише в тому, що вона залучена у процес постійної взаємодії з соціальним світом, але й і в тому, що для себе особистість виступає в ролі соціуму, що взаємодіє з самим собою. Підґрунтям для таких інтракомунікаційних процесів є система самоставлень. Якщо прийняти до уваги ідею Е. Берна про три позиції сторін, що спілкуються, то у внутрішньо-особистісному спілкуванні можливі наступні варіанти позиції, яку займає суб’єкт стосовно себе – «Батька», «Дорослого» та «Дитини» [4, с. 447].
Висновок. Таким чином, самоставлення займає особливе місце в структурі цілісності особистості взагалі. Самоставлення є важливою складовою в діяльності, в самосвідомості так і для особистості вцілому. Самоставлення виступає ключовим фактором в процесі формування і розвитку особистості, завдяки йому відбувається оцінювання та прийняття чи неприйняття власного «Я». Безсумнівним є той факт, що само ставлення виступає значущою категорію психологічної науки взагалі, і є дуже вагомою категорією для характеристики особистості.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человековедения / Б. Г. Ананьев. – М.:Наука, 1977. – 380 с.
2. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание / Р. Бернс ; пер. с англ. / общ. ред. В.Я. Пилиповского. – М.: Прогресс, 1986. – 424 с.
3. Бех І.Д. Категорія „ставлення” в контексті розвитку образу „Я” особистості / І. Д. Бех // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 3. – С. 52-56.
4. Квинн Вирджиния Н. Прикладная психология / Вирджиния Н. Квинн. – С-Пб., М., Харьков, Минск: Питер, 2000. – 560 с.
5. Кон И. С. В поисках себя: Личность и ее самосознание / И. С. Кон. – М. : По- литиздат, 1984. – 335 с.
6. Пантилеев С. Р. Самоотношение как эмоционально-оценочная система / С. Р. Пантилеев. – М. : МГУ, 1991. – 110 с.
7. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека / К. Роджерс ; пер. с англ. – М.: Прогресс, Универс, 1994. – 480 с.
8. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой / Н. И. Сарджвеладзе. – Тбилиси : Мецниереба, 1989. – 206 с.
9. Столин В. В. Самосознание личности / Столин В.В. – М. : МГУ, 1983. – 284 с.
10. Чеснокова И.И. Проблема самосознания в психологии / И.И. Чеснокова. – М.: Наука, 1977. – 144 с.
11. Coopersmith S. The antecendents of self-esteem / S. Coopersmith – San Francisco, 1967. – 216 p. 10. Rosenberg M. Conceiving the self / M. Rosenberg – New York, 1979. – 350 p.
