• вул. Шевченка, 1, м. Кропивницький
  • (0522) 32-17-18
filfak_logo

Факультет української філології, іноземних мов та соціальних комунікацій

Спогади П. М. Безтаки

Я, Безтака Петро Минович, народився 13 липня за паспортними даними, а за уточненими – 31 травня 1928 року в селі Шпакове Новомиргородського району Кіровоградської області (тоді – Зінов’євський округ). У родині мене не пестили – не ті роки. Та й загалом нещасливим був наш весь безтаківський рід. Уже в голодоморному 1933 році залишився без батька при зовсім неписьменній матері, будучи шостим і найменшим у сім’ї. У 33-му вижив не лише завдяки беззавітним турботам матері, а й стараннями старших братів та сестер.

До школи пішов у 1935 році. Учився охоче й успішно. Та з настанням зими не міг  відвідувати школу через відсутність взуття. До другого класу був переведений за наслідками навчання у першому півріччі, бо з настанням весняного тепла 1936 року треба було випасати корову-первістку, яку виростили на превелику радість з маленького теляти. Проблеми з взуттям та одягом були і в наступні суворі безрадісні роки. Щовесни, у травні, разом зі своїми товаришами, як кажуть, по нещастю після уроків збирали шкідника цукрових буряків (довгоносика) на колгоспних ланах – заробляли трудодні для сім’ї. Під час літніх канікул пас свою корову та кілька сусідських – за невелику плату. Однак вчився добре і навесні 1941 року, перед початком Великої Вітчизняної війни, успішно закінчив шостий клас Шпаківської неповно-середньої школи. Мені тоді, як казав великий Тарас, «тринадцятий минало».

  Безмірно тяжким був  період тимчасової німецько-фашистської окупації, що почався у нашому селі з 5-го серпня 1941 року. Під час окупації у школі не навчався, хоч вона й функціонувала кілька місяців.  У 1941 році  ніде не працював не тільки через малолітство, а й через небажання працювати на окупантів. Випасав свою та з півтора десятка сусідських корів. Це скромне  моє трудове заняття стало тоді основним джерелом коштів на купівлю одягу й оплату поточних витрат всієї сім’ї. Адже моя мати і старші мене брат і сестра, як і всі односельці, за свою роботу в колгоспному дворі майже нічого не одержували. Фактично відбувалося самозабезпечення продуктами. Ручними жорнами мололи борошно, круподеркою – крупи. В умовах жорстокого регламенту люди стали дружнішими. Ніхто нікого не видавав окупаційним властям. Тому зерно самочинно брали на полі під час збирання врожаю.

  Багатьом із сільської молоді й моєму братові та сестрі вдалося уникнути вигнання на рабську працю у фашистську Німеччину. Яким  чином односельцям це вдалося? Поясню.  Мій старший брат Дмитро двічі за наказом властей  мав з’явитися в райцентр Новомиргород на медичну комісію по відбору здорової молоді для відправки в Німеччину.

   Першого разу, у 1942 році, за нього поїхав на комісію відомий у селі Данило Безлатний, який добре умів імітувати себе божевільним. А через рік, навесні 1943-го, перед від’їздом на медкомісію на Паску, очевидно, будучи у відчаї, упав з гойдалки та зламав ногу, а таким його забракували. А коли підійшла черга до сестри Люби (1925 року народження), то за неї на медкомісію пішла невістка Маруся – Дмитрова дружина, яка була тоді вагітною. Подібним чином рятувалися й інші наші хлопці та дівчата.

   Слід віддати належне сільському старості Бондаренку Олександру Григоровичу та секретареві Гончаренку Олександру Устиновичу, які, ризикуючи своїм життям, видавали довідки на підставних осіб. Адже вони конкретно знали, хто з них у чиїй ролі буде виступати.                                                                                                                                                                                                            

  Часто до нас приходили чоловіки і розпитували, що ми чули нового про стан справ у нашому селі. Ми із задоволенням інформували їх, вважаючи, що це партизанські розвідники, або ті, котрі переховуються від окупантів.

  Жахливим був початок 1944 року. Не до свят нам було. Не готувалися ні до новорічного, ні до різдвяного. Через село відступали вже не тилові, а фронтові війська. Вели себе агресивно, мародерствували, у хатах шукали підходящого теплого одягу і з погрозою в разі опору забирали і піддягали собі.

   7 січня німецькі війська зайняли оборону в селі. Усі люди переселилися у погреби. Три доби наші війська били по селу зі сходу. Більше десятка хат у східній частині села були спалені. Згоріла і наша хата, побудована   на  межі XIX-XX століть моїм дідом Грицьком Сукачом. Споруджував він хату самотужки, без  жодного металевого цвяха. Укрив  околотом (відбірною житньою соломою). Слугувала вона добре двом поколінням нашого материнського роду. Була теплою і сухою у найлютіші морози. Пожежа забрала  все наше хатнє і господарське майно. Не залишилося  нічого живого – ні корови, ні домашньої птиці, однак в нашій свідомості ніякі матеріальні втрати не були  розмірними з ейфорією визволення від фашистської нечисті.

  Пригнічувало те, що й  після визволення село залишилося фронтовим. Лінія фронту перемістилася зі сходу села на захід від села. Бої продовжувалися. Протягом трьох тижнів німці обстрілювали село артилерійськими снарядами. Раділи тому,  що багато ворожих снарядів падали в селі і за селом і не розривалися. Здогадувався, що це справа рук наших патріотів, які виготовляли, або „вдосконалювали” снаряди.

  У цей же час старшого брата Дмитра, 1923 року народження, як і всіх чоловіків села від 19 до 50 років,  мобілізував польовий військкомат  Першого Українського фронту. За кілька днів через  вони вже воювали. Незабаром  у село  надійшли  неофіційні звістки про перші жертви односельців на фронті. Офіційних відомостей (так званих похоронок) не було. Вочевидь, загиблі односельці не були ще зарахованими до складу Червоної Армії. Їх навіть не обмундирували, тому  до виходу  радянських військ на кордон із Румунією влітку 1944 року вони воювали у своєму домашньому одязі.

   Наша сім’я на той час уже була невеликою: мама, сестра Люба і я. Старші дві сестри Марія і Надія вийшли заміж що до війни (1931-го і 1941-го року). Надто трагічним для нашої родини був  1935 рік, на початку якого помер мій найстарший брат Василь, 1921 року народження. Дався взнаки  тягар 33-го: ослаблений і застуджений, він  не переніс епідемічного грипу, що тоді лютував. У травні  помер у Забайкаллі наш батько Безтака Мина Гнатович, який був засуджений на початку 1933 року Новомиргородським районним судом, відповідно до постанови ЦК ВКП (б), якою до суду притягувалися всі члени правління колгоспу, якщо колгосп був серед відсталих за показниками.  Судили всіх трьох членів правління: голову колгоспу, його заступника і головного бухгалтера –  ним був мій батько. Витрати на господарські потреби на їдальні для працюючих колгоспників і школярів кваліфікувалися на суді як розтрата. Згодом стало зрозумілим, що судили їх за допомогу людям, за те, що, рятуючи  від голодної смерті, вони підтримували гарячими обідами працюючих колгоспників і школярів. У селі налічувалося до 500 осіб, а померло менше десятка. А в „передових” колгоспах тоді жертв голоду було значно більше. Але їх за ці „заслуги” не судили. Вони справно виконували голодоморні завдання сталінського керівництва.

  У лютому 1945 року на фронті під Будапештом загинув мій старший брат Дмитро (1923 року народження). Про страхітливі там бої розповідали після війни односельці, які поховали Дмитра біля дороги, що йде на південь від Будапешта. Братова дружина Маруся жила разом з дворічною донькою біля своїх батьків. Та хата, у якій вони жили з братом, згоріла, як і наша на початку січня 1944-го під час боїв.

  Залишившись без хати, ми проживали в добрих своїх сусідів – то в одних, то в інших. Навесні почали готуватися до будівництва хати. Ніяких пільг, допомоги, компенсацій від держави не одержували. З власної ініціативи дещо допомагали окремі родичі. Займаючись підготовкою до спорудження житла, ми всі троє щоденно працювали в місцевому колгоспі ім. Шевченка. Мати і сестра на різних сільськогосподарських роботах, а я з березня 1944 року – листоношею. Кожного дня, без вихідних, я ходив пішки маршрутом Шпакове – Панчеве – Каніж і назад до Шпакового – це близько 30 км. Вихід був о 6-й годині ранку, а на 9-ту я повинен бути в Панчівській сільраді зі „Зведенням про хід с/г робіт в колгоспі ім. Шевченка” для передачі в Новомиргородський райвиконком (село Шпакове та інші ближні села ще не мали тоді телефонного зв’язку з райцентром). Потім я йшов у село Каніж на поштове відділення, де брав пошту (газети, листи та ін.), адресовану в село Шпакове. Пообідавши дома, розносив листи до хат адресатів. Це ще плюс пішки кілька кілометрів. І так щодня. А треба ж було дбати про заготівлю будівельних матеріалів на хату, що я й робив десь із 16-ї години. Носили ми з сестрою Любою на плечах  дерево з лісу і від бліндажів, що залишилися після фронту. Лише кілька провідних стовпів нам пощастило привезти конячкою, яку підтримували, аби не впала на складних ділянках дороги.

  Будували ми традиційний у нашому селі тип житла – каркасну мазанку. Крім дерев’яного каркасу, потрібно було багато глини для замісу. Для заготівлі глини ми викопали у дворі яму, із дна якої відрами діставали глину.

  Як нам не було важко, все ж уже в серпні каркас хати поставили, стіни з обох боків були обмазані. Усіх наших мук і зусиль при цьому не перелічити та й чи потрібно це читачеві? А от вдячне слово про людей варто сказати. Коли ми опинилися в такій біді, нам співчували і родичі, і сусіди, і загалом односельці. Було щире бажання допомогти. Усі багатолюдні роботи по спорудженню виконувалися шляхом громадської толоки – безплатно. Лише піч і лежанку та солом’яну покрівлю хати зробили за плату, бо майстри були із сусіднього, а не з нашого села. Хату збудували невеличку, але й такій були раді. Вона послужила житлом понад десять післявоєнних років. Принагідно тут сказати, що пропагований тодішньою владою колективізм часто реалізовувався і себе виправдовував. На жаль, тепер цей принцип не завжди спрацьовує, особливо серед сусідів.

  Під кінець жнив нове горе: мою сестру Любу разом з іншими дівчатами та бездітними молодими жінками, вербують (забирають) на відбудову Донбасу, в Сніжнянський район.  Нелегко їй було там - працювала в шахті. Забігаючи наперед скажу, що вдалося їй звідти повернутися за викликом Златопільського (нині – Новомиргородського) зооветтехнікуму, куди подала заяву про допуск її до вступних екзаменів. Від’їзд  сестри на Донбас мало не зірвав мої плани – продовжувати навчання в 7 класі. Але усе ж у вересні я став настроювати себе на школу  (початок занять тоді у школах був з 1-го жовтня). А оскільки в Шпаківській школі було відкрито лише 1-6- й класи, я почав відвідувати 7-й клас Канізької неповно-середньої школи. Знову довелося верстати кілометри - село Каніж за 7 км від Шпакового. Спочатку ходив щоденно, а коли погода стала суворішою, проживав у своєї рідної тьоті Моті, яка жила одна, бо сини служили  в армії. Тьотя, спасибі їй, ставилася до мене лояльно, не дорікала, що я інколи в понеділок приходив з дому без будь-яких продуктів. Зважала на нашу бідність.

  Навчання в школі було нелегким. Приміщення школи  зруйноване війною, тож навчалися в колишніх, як тоді казали, куркульських хатах. Меблів не вистачало. Мої однокласники (місцеві) за розпорядженням дирекції школи поприносили з дому стільці для себе, а ми, шпаківчани (я, Семен Гончаренко і Леонід Бурко) і дома не мали стільців, сиділи на ящиках від снарядів. У класі нам доводилося інколи під час занять стояти. А оскільки згодом відвідування уроків, зазвичай, не було стопроцентним, то і для нас були сидячі місця. Не завжди була можливість використовувати класну дошку, бо не було крейди. А біла глина, яку учні приносили по черзі, не завжди писала, або й зовсім її не було.

  Були й інші проблеми. Настала зима, а опалювати класну кімнату, в якій ми навчалися, не було чим. Тому дирекція школи зобов’язала нас в одну з субот піти на колгоспне поле і принести по в’язці соломи. Ми, шпаківчани, фізично не могли виконати цього розпорядження, бо по суботах ми йшли додому, в Шпакове. Узимку, коли надворі було близько або понад 20 градусів морозу, занять у школах не було. Пригадується  випадок. В один із понеділків ми втрьох прийшли із Шпакового за 7 км,  а школа закрита. Занять не було, бо холодно. Образливо так стало…

   Прикро, що  деякі навчальні дисципліни за відсутності вчителів не викладалися. Наприклад, алгебру і геометрію  вивчали лише в останній  навчальній чверті ( квітень-травень). На цей період була запрошена вчителька математики аж з обласного центру. Однак  сьомий клас ми з моїм другом Семеном Гончаренком  закінчили успішно. Пізніше він став академіком АПН України, доктором педагогічних наук, автором багатьох підручників і посібників для учнів середньої школи,  відомою постаттю у наукових колах України і за кордоном.  Улітку 1945 року нас,  юнаків 1928 року народження, Новомиргородський райвійськкомат  викликав на збори  для проходження програми за  110-годинною військовою підготовкою, яку ми виконали за один місяць.  Водночас тут нас фактично зобов’язали вступити  до комсомолу. За кілька днів ознайомили зі Статутом. Приймали у Новомиргородському РК ЛКСМУ. Прийняли всіх.

  Головною проблемою, яка мене тоді мучила, була така: як і де, а, головне, за які кошти вчитися далі? Набір до військових училищ, з адресами яких нас ознайомили під час вступу в комсомол, не приваблював ні мене, ні моїх однолітків.

  Мабуть,  вступ до військового училища одразу після закінчення війни не був актуальним і романтичним. А при врученні мені комсомольського квитка секретар РК ЛКСМУ запитав проплани на майбутнє. Тут я і сказав про своє бажання учитися. А він і каже, що недавно райком одержав запит і умови вступу до Одеської «морехідки».  Тож  райком комсомолу може дати  направлення до неї.   Запитав, які маю  оцінки в  свідоцтві про закінчення школи. Відповів,  що  більшість з них  відмінні  - і показав йому виданий документ. Вже через кілька годин направлення до Одеського середнього морехідного училища було в мене на руках.

  Місто  Одеса – моя мрія, бо там жили тьотя, мамина сестра Феодосія, та її четверо дорослих дітей - моїх двоюрідних сестер та братів. Родом вони зі Шпакового, тому до війни кожного літа приїжджали до нас та інших родичів у гості й побачити рідні краї. Настрій був піднесений та ненадовго. Це було наприкінці липня, а початок вступних екзаменів в училищі – 1 серпня. Спантеличувало те, що в переліку документів, які необхідно подати в училище, стояла „Посвідка про народження”. А моя  така  ж  посвідка згоріла разом з іншими документами під час фронтових подій. Хоч мені спочатку думалось, що я її одержу так оперативно, як направлення. Та не так сталося, як гадалося. Звернувся  до загсу. Там сказали, що мені потрібно взяти два підтвердження від дорослих сусідів про те, що дійсно народився такого-то року, числа й місяця, завірити їх у сільській раді і подати до загсу.

  Незабаром я подав такі підтвердження, однак  виявилося, що в райзагсі наразі  немає і невідомо коли будуть бланки посвідок про народження. Ходив щопонеділка  до нього за  30 км  від  села. Лише в середині вересня кілька бланків  з’явилися. Так сталася нова оказія. Молода працівниця  райзагсу, видаючи посвідку, замість „13 июня” помилково написала „13 июля”. А це був останній бланк. Тому вона мені запропонувала, щоб я взяв нові підтвердження з днем мого народження – 13 липня. Випадково це майже збіглося з релігійним святом Петра і Павла, що відзначається 12 липня. (Треба сказати, що й 13 червня було приблизним. Адже посвідка про моє народження була втрачена під час війни.  Моя мати  пам’ятала, що народила мене в четвер перед Трійцею, а календарне місце Трійці, як і Паски, щороку змінюється)*.

   Принагідно відзначу, що не лише моя мама, у якої я був шостою дитиною, тоді не знала дня мого народження, а й ті мами, що народили в той час першу чи другу дитину. Справа в тому, що в довоєнні і воєнні роки люди були надто заклопотані тривожними, часом жахливими поточними подіями, тому не відзначали своїх і дитячих днів народження. А до 1917 року традиційно відмічали День ангела за церковним календарем, а не День народження конкретної людини. У 1945 році мій четвер, у який я народився, був день на початку другої декади і я, всупереч забобонам про 13-е число, саме його вибрав як і свій день народження. А прикрий випадок у райзагсі наблизив його до релігійного свята Петра і Павла).

  Урешті-решт всі документи я зібрав.  Настав час від’їжджати до Одеси. Тривожно було, адже вперше мав їхати поїздом та ще й до незнайомого міста. А сталося так, що міг би й не поїхати, бо десь за годину до прибуття поїзда Москва – Одеса на станцію Новомиргород було оголошено: вільних місць на Одесу немає. Справився у касі: для тих, у кого відрядження, також немає. „Як же бути?” - у розпачі подумав я. А згодом вийшов на перон хоч подивитися на поїзд. З його наближенням побачив те, на що раніше оддалік не звертав уваги. Вагони були обліплені людьми: і на підніжках стояли (а, здавалося, висіли), і на дахах вагонів сиділи або й лежали. І як тільки пролунав гудок – сигнал відправлення – я миттєво вирішив їхати, як і багато інших людей, „зайцем”. Бо, - промайнуло в голові, - і завтра, і позавтра, очевидно, вільних місць не буде, то так я і не поїду до Одеси. В одну мить скочив на сходинку вагона, кілька хвилин постояв у тамбурі. Потім піднявся на дах вагона. Там присів. На щастя, день був теплий. На вузлових станціях Помічна, Вознесенськ, міліціонери зганяли „зайців”. Але як тільки лунав гудок відправлення поїзда, „зайці” наступом ішли до вагонів і знову обліплювали їх, набивалися в тамбурах, і піднімалися на дах. Уночі було прохолодно, але терпимо.

  Уранці 19-го вересня 1945-го я був уже в Одесі, з великими труднощами знайшов родичів. Вони зустріли мене як інопланетянина: адже від літа 1940-го року жодного зв’язку, окрім обміну коротенькими листами після визволення Одеси навесні 1944-го року. Наступного дня я вже опинився в Одеському середньому морехідному училищі, що знаходилося на вулиці Свердлова, 12 (колись і тепер вулиця Канатна). Там, у навчальній частині училища, показав своє направлення від райкому комсомолу, та мені сказали, що набір відбувся в серпні й вакантних місць (на які я  сподівався) немає. Разом з ним підказали, що набір учнів продовжується у школу морехідного навчання. Побував і там. Склав екзамен з математики. Мене поставили на харчування. Але ця школа мене не влаштовувала. Вона готувала техперсонал морського флоту: матросів, мотористів, електриків, радистів і т. п. Термін навчання – всього один рік. Розчарував мене і контингент вступників  до цієї школи. Фактично зараховували всіх бажаючих, котрі здавали довідку про те, що мають житло на період річного навчання.

  Частенько – протягом усього життя – згадував і дорікав собі, що за ці пару місяців не дав жодної вісточки матері. Уявляю, скільки вона переболіла за мене за цей час! Каюсь і тепер. А не писав я додому через те, що під час поневірянь в Одесі забув про все на світі,  маючи надію на щасливий випадок і зосереджуючи на цьому всю свою увагу.

  Загалом, я зрозумів: моєї неповної середньої освіти для Одеси замало, але повертатися додому не хотілося. Родичі переймалися моїми проблемами. Задоволені були, що я закінчив семирічну школу (переважно на відмінно) і вважали, що мені треба вчитися. Оскільки я не поспішав збиратися додому, моє питання обговорили на сімейній раді і запропонували оформитися на роботу в Одесі. Вакантне місце роботи якраз є: помічник водія й експедитор на автомашині, водієм якої був чоловік моєї двоюрідної сестри Антоніни – Мокрицький Олександр Федорович. Ще з часу визволення Одеси (квітень 1944-го) він працював водієм в підсобному господарстві Одеського вищого військового артилерійського училища. Підсобне господарство знаходилося за 60 км від Одеси в селі Секретарка Біляєвського району. До війни в цьому селі проживали німці. З початку війни їх евакуювали на Схід.

  Восени і взимку ми курсували між Одесою і Секретаркою, возили, в основному, продовольчі продукти. Головною проблемою було те, що автомашина (трофей війни) заводилася лише з буксиру, бо потужного акумулятора, який міг би завести її двигун, не було. Навесні сільгосппродукти вичерпалися, возити було нічого, тому нас перевели на ремонт сільгосптехніки. В Одесі став відчуватися дефіцит продовольства. Тому, не дочекавшись нового навчального року, вирішив їхати у Шпакове.

  Головним завданням тоді було підготуватися  до продовження навчання. На той час  вже знав, що в колгоспі взагалі достатньо не заробиш, а за короткий час, в умовах посушливого літа 1946 року, швидше нічого не заробиш. Тому  став займатися дрібною торгівлею, хоч це тоді було справою ризикованою. Часто виїжджав до Одеси, возив туди на продаж доморощений тютюн - спочатку свій, а згодом і придбаний  у селян. В Одесі закупляв для односельців за їхніми замовленнями мило, запальнички, кремінці до них та інші господарські дрібнички. У серпні – шкільні підручники і зошити, яких у місцевих кооперативних крамницях зовсім не було. Водночас настроював себе на продовження навчання. Але про мій задум ніхто не знав і ніхто і не поділяв. Адже літо 1946 року було засушливим і неврожайним. Мама і сестра в колгоспі заробили дуже мало. В умовах такої загрозливої матеріальної скрути настав вересень і я насмілився розкрити матері свій задум.

  Мама була в розпачі, плакала, причитала про наші злидні, просила мене і не думати про школу. Ця нелегка розмова відбулася аж у понеділок, 5-го вересня. Кілька моїх ще довоєнних друзів розпочали навчання своєчасно у 8-му класі середньої школи у селі Панчеве - за 12 км. від Шпакового. Заняття, як розповіли колишні однокласниці, проводяться у другій зміні, розпочинаються о 13-й годині. Десь о 10-й годині я таки зібрався (узяв свідоцтво про освіту, зошит, олівець) і пішов пішки  на Панчеве. Спочатку йшов поспішаючи, а потім бігцем, щоб устигнути до початку уроків вирішити питання в адміністрації школи про зарахування учнем 8-го класу і бути вже сьогодні присутнім на уроках. Мій марафонський біг удався - прибув до школи своєчасно, тобто до початку занять. Однак переживав, що можуть відмовити в зарахуванні. Адже навчальний рік уже розпочався і в старші класи (8-10) приймали тоді не всіх бажаючих. Та зарахування відбулося оперативно, за кілька хвилин: зайшов до вчительської, сказав найближчим до мене вчителям, з якого питання. Вони направили мене до завуча школи  Я показав йому свідоцтво про закінчення неповно-середньої школи, він продивився оцінки і подав мені  аркуш паперу, щоб я написав заяву.  Він уважно прочитав написане  і якось піднесено голосно, щоб чули усі присутні вчителі, сказав: цей учень написав заяву без жодної помилки, тож зараховуємо його до 8-го класу. Далі повернувся до мене: „Ідіть на заняття, нам такі учні потрібні…”

  Ці слова часто надихали мене, коли згадував тодішнього завуча Панчівської середньої школи Квашу Івана Прокоповича, який викладав у старших класах математику. Пізніше після вибуття зі школи хотілося хоч раз побачити Івана Прокоповича і від душі подякувати йому за моральну підтримку в той непростий для мене час.

  Часто про цей момент я згадував як про щасливий випадок. Адже це вже було  третє вересня і мені могли б відмовити у зарахуванні учнем восьмого класу. Подумалося : якби заява не сподобалася завучу, то що б сталося зі мною? Хоч і переживав, надія на удачу в мене була, бо знав, що у школі завжди раді кращим учням, а  у моєму свідоцтві за 7 клас переважали п’ятірки.  Уроки сподобалися . Ще б пак!  Скільки часу  сумував за ними!

  Увечері дома ніякої розмови не було, на другий день знову в путь-дорогу – 14 кілометрів туди й  стільки  -додому. Через кілька днів при зустрічі з однолітками один з них мене запитав: „Ти ходиш у школу?” – „Так”, - кажу. Але цікавлюся: звідки ж він узнав? „Твоя мати казали моїй матері”. Я зразу ж подумав: „Бідна мати: вона гордиться тим, що я пішов учитися, а плакала, бо знала, як важко нам буде без моїх заробітків, адже мені було тоді 18 років”. Треба було і їсти, і одягатися, і квартиру наймати на осінньо-зимовий період, та й 28 км щоденно при будь-якій погоді не подолаєш. А найстрашніше: це були голодні 1946-1947 роки. Люди мерли з голоду. Та я  сподівався, що потроху буду підробляти торгівлею під час канікул і на деякий час ця надія спрацьовувала. Хоча було дуже важко. Бо, дійсно, моє нове соціальне становище – учень – породило нові й досить складні проблеми. Кілька днів під впливом ейфорії з ентузіазмом долав маршрут Шпакове – Панчеве .  

  Надалі ентузіазм дещо зменшився: перевтомлювався. А треба  ж ще й до уроків готуватися. Мої однокласники - шпаківчани, будучи дітьми заможних батьків, з перших днів навчання найняли в Панчевому квартири. А як мені бути? Чекав щасливої нагоди. І вона трапилася. Одного дня нас відправили на колгоспне поле – збирати качани кукурудзи. Поруч зі мною став однокласник Гінкота Володя. У процесі роботи перекидалися словами на різні теми.

  Зрозумів, що з цим товаришем можна поділитися своїми проблемами щодо квартирного питання. Він неначе був готовий до цієї теми, бо невдовзі  сказав, що поговорить зі своєю старшою сестрою. Вона живе з донькою-третьокласницею, чоловік її загинув на фронті. Очевидно, погодиться взяти мене не квартиру. А найважливіше для мене було те, що він додав: може, сестра (Нюсею він її називав) з тебе й квартплати не братиме, якщо допомагатимеш її доньці – Ліді – виконувати домашні завдання і дещо по господарству, коли буде така необхідність.

  Трохи полегшало мені. На Володю дивився як на  рятувальника. Але несподівана радість перепліталася зі смутком у зв’язку з цілою низкою проблем: що братиму з продуктів, їдучи кожного понеділка на цілий тиждень ? І взагалі, як до моїх потреб поставляться мама і сестра? Треба було закупити поки що хоч кілька підручників та зошитів, дещо з одягу, постіль тощо. А запас грошей, зароблених улітку дрібною торгівлею, був невеликий. Думки про це і навколо цього не полишали мене ні на мить. Єдиною відрадою було те, що навчання, незважаючи на негаразди, було успішним. Основною оцінкою стала четвірка. Для початку це був хороший старт.

  До уроків готувався на ходу,  йдучи дорогою від Шпакового до Панчевого. Певний досвід був ще з періоду війни, коли навчався в Канізькій школі. Економія робочого часу при цьому поєднувалася з полегшенням долати кілометри.  Письмові домашні завдання виконувалися вдома, а якщо не встигав, то - перед уроками в школі й на перервах…

  З 1 січня 1948 року – нові гроші, і моя боргова залежність.  У мене не було для розвитку торгівлі ані копійки. Дефіцитних товарів ставало менше. Доходи від торгівлі вичерпалися. Доношувався одяг воєнного часу (шинеля, солдатська шапка, гімнастерка і кирзові чоботи). Потрібно було переобмундируватися одягом мирного часу. Дещо купив: куртку, шапку-кубанку, але цього було замало. Для мене і весна була голодною, тому фізично знесилився. 1948-го я захворів малярією – мабуть, через виснаження організму. Дуже переживав, що не міг через хворобу складати іспити, хоч мені уже на першому іспиті класний керівник Клочкова Т. А. сказала, щоб я лікувався, не хвилювався, а підсумкові оцінки будуть виведені на підставі річних. І під час хвороби, що тривала понад три тижні, і  опісля одужання   свердлила мозок думка про те, що буде далі. Матеріальних статків  для того, щоб закінчити 10 клас, не було. Якимось чином дізнався, що райвійськкомат набирає до військових училищ юнаків  з освітою за 9 класів. І справді, Роменське військове автодорожне училище такий набір оголосило. Бажаючих навчатися  оформляв Новомиргородський райвійськкомат, де я пройшов медичну комісію і був направлений до Сумської області. Там медкомісія була ретельнішою і в мене виявили серцеву недостатність. Цього можна було чекати, адже переніс таку виснажливу хворобу, як малярія.

  Знову на порядок денний стало питання: що робити ? У розпачі пішов у гості до сестри Надії в село Копанки Хмелівського району, де вона разом зі своїм чоловіком Миколою Андрійовичем Хоружим учителювала в сільській неповно-середній школі. Гостюючи, розповів, що не зможу закінчити середню школу без їхньої допомоги. У них були свої труднощі: двоє дітей дошкільного віку (дитсадочка у селі не було) і щоденна робота в школі, а вдома - підготовка до уроків. Не стільки вони моїми, як я пройнявся їхніми проблемами…

  Після повернення додому  розповів усе матері  і запропонував разом зі мною переїхати до Наді на період, поки  закінчу  навчання у десятому класі Хмелівської середньої школи, що за 12 км від Копанок. Мати сприйняла план як реальний. Вирішили продати корову і купити мені одяг. Частину грошей дали сестрі Любі, яка залишалася вдома, а ми з матір’ю - до Наді, в Копанки. Тож  зібралися і поїхали. Це було…

(На цьому місці  спогади обриваються…)

  * На початку 2004-го року батько звернувся до мене, свого старшого сина Анатолія, з проханням, аби я дізнався, коли у рік батькового народження (1928 р.) була Трійця. Я звернувся до високопосадовців-релігійників і отримав відповідь – 3 червня. А оскільки батькова матір постійно згадувала, що „Петя народився перед Трійцею в четвер”, то останні п’ять років свій день народження Петро Минович відзначав 31 травня – Анатолій Безтака).

Image

Столітні традиції якісної освіти!

Підписатись