• вул. Шевченка, 1, м. Кропивницький
  • (0522) 32-17-18
filfak_logo

Факультет української філології, іноземних мов та соціальних комунікацій

Ректор університету проф. Г.Д. Клочек представляє спогади Петра Миновича Безтаки

Ректор університету проф. Г.Д. Клочек представляє спогади Петра Миновича Безтаки – чудового педагога, вченого-історика, який багато років працював у нашому університеті. Нещодавно минув рік, як його вже немає з нами…   

  Серед моїх улюблених книг, для яких у домашній бібліотеці відведена окрема полиця, - солідний том «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область». Це унікальне 26-томне видання (для кожної області – окремий том) було ініційоване патріотично настроєним академіком П.Т.Троньком - воно і досі зберігає свою неабияку цінність. Збираючись у відрядження в якийсь із районів області, я, з метою попереднього знайомства, обов’язково переглядаю відповідний розділ, при цьому часто затримуюсь, і, забувши про час, починаю читати сторінку за сторінкою, відтворюючи в уяві історичні картини з минулого якогось степового містечка чи села. І відчуваю при цьому вдячність до людини, яка віддала підготовці цього видання чимало років свого  життя.

  Маю на увазі Петра Миновича Безтаку - історика «від Бога», висококультурну і високопорядну людину, кожна зустріч з якою залишала  відчуття якоїсь теплої світлості.

  Петро Минович – типовий український інтелегент (це слово я вживаю у його найвищому, найшляхетнішому сенсі) післявоєнного періоду. Пам’ятаю його розповіді про обпалене війною дитинство, про труднощі післявоєнного навчання, про бажання навчатися в Одеському університеті «на історика», про те, як все-таки йому, сільському хлопцеві,  мати якого працювали в колгоспі «на трудодні» (батько пропав ще в тридцятих роках десь у Сибірі, куди його, безневинно засудженого як «ворога народу», заслала сталінська влада) вдалося закінчити університет і стати сільським вчителем, а потім і відомим вченим – істориком, завідуючим кафедрою.

  Коли пишу ці рядки, то в уяві моїй постає навчальний корпус історичного факультету Одеського університету на вул. Радянської армії, 24, аудиторії з високими стелями, читальні зали чудової наукової бібліотеки, де мені довелося провести чимало щасливих, як я зараз розумію, годин, – настільки гарних, що спогади про них і досі викликають щемливий жаль за юністю, яка вже ніколи не повернеться, але яка – слава Богу! – все-таки була подарована тобі долею… Цілком можливо, що я десь у читальному залі цієї бібліотеки і сидів поруч зі студентом-заочником із Кіровоградщини Петром Безтакою. Або ж стояв з ним в одній черзі у студентській їдальні …

  Школа, в якій він працював директором, стояла в саду. Навчатися у такій школі, де директор любить садити і доглядати дерева, де тебе навчають добрі і душевно світлі вчителі, де весною у класних кімнатах пахне вишневим та яблуневим квітом, а восени, коли опадає листя, з класних вікон видно, як на гілках провисають останні осінні яблука, – то велике щастя.

  Молодого директора забрали з цієї школи у місто для підготовки уже згадуваної «Історії міст і сіл…». І не тільки тому запросили на нову відповідальну посаду, що професійних істориків було обмаль (в тодішньому педінституті ще не відкрився історичний факультет), а й тому, що знали про його працьовитість і високий професіоналізм.

  А потім – захист кандидатської дисертації, десятиліття науково-педагогічної праці в стінах Кіровоградського педуніверситету.

  Ніколи не забуду один епізод. Історичний факультет відзначає своє 30-річчя. Зал заповнювали викладачі та студенти, випускники минулих років.  Підтримуваний під руку, заходить Петро Минович. Його спалювала невиліковна хвороба. Знаючи це, він, зібравши останні сили, прийшов на це свято факультету, якому віддав кращі роки свого життя. Прийшов в останній раз. Попрощатися.

  *   *   *

           Син Петра Миновича Андрій Безтака, редактор однієї з найтиражніших українських газет «Діалог», довго намовляв свого батька написати спогади. І він почав їх писати, але не встиг завершити – текст рукопису  обірвався на півслові.

           Це, повірте, вражаючі спогади. Художній прозі навіть високого ґатунку важко зрівнятися за силою впливу з цією «літературою факту».  Чесно кажучи, жодна книжка не розповіла мені більше про післявоєнний час, ніж ці автобіографічні сторінки. Тому настійно рекомендую, особливо студентам: прочитайте їх. Відкладіть все – і прочитайте. І ви не тільки дізнаєтесь, як жилося в українському повоєнному селі вашим одноліткам, а й зрозумієте дуже важливі для себе речі, завдяки яким досягається життєвий успіх, - зрозумієте, що таке жага до навчання, що таке сила волі, і що це таке – чесно йти до поставленої мети.

Image

Столітні традиції якісної освіти!

Підписатись