Кропивничанський «Сорочинський ярмарок» а ля «вбийте культурне, але зробіть доступним»
Передмова до рецензії
У програму навчальної дисципліни «Арткритика», яку я читаю на третьому курсі факультету філології та журналістики, входить таке завдання: студенти відвідують одну із вистав театру імені Марка Кропивницького, пишуть свої відгуки на спектакль (створюють такі собі міні-рецензії, які у деяких студентів переростають у рецензії повноформатні), обговорюють їх. Ця навчальна дисципліна дає надію, що у нашому регіоні відродиться не тільки літературна (вона все-таки у нас існує), а й професійно виконана театральна та кіно-телекритика. Затребуваність на таку аналітику є надзвичайно високою. Хтось же має розтлумачувати та давати зі знанням справи оцінку тій художній продукції, що народжується на наших і не тільки на наших теренах! Культурно – просвітницька функція літературно-мистецької критики у всі часи була величезною. І зараз, коли на сучасну людину обвалюються потоки низькопробної масової культури, коли розмиті істинні критерії художності, хтось же має пояснювати людям, де мистецтво, а де його шкідливий сурогат…
Якщо переглянути в архівах єлисаветградські газети, то легко переконаємося, що кожна, без винятку, театральна вистава, не зважаючи на те, чи поставлена вона була місцевою трупою або ж гастрольною, обов’язкова отримувала чесну аналітику.
З метою виховувати у майбутніх журналістів уміння професійно поціновувати не тільки літературні, а й театральні та кіномистецькі твори, я й створив спеціальний курс «Арткритика».
У цьому році мій вибір як викладача випав на мюзикл «Сорочинський ярмарок». Це фактично перша вистава Євгена Курмана – головного режисера театру. Звісно, перша у нашому театрі –досі він ставив вистави в Києві, Одесі, Донецьку. Оновлена сцена, чудове приміщення театру, за ремонт якого чимало людей щиро і, до речі, справедливо дякували колишньому губернатору Сергію Ларіну. Окрема схвильована подяка від акторів театру прозвучала на всю Україну – вона навіть інтернет розірвала! - і президенту Віктору Януковичу.
Драматичні події, що були пов’язані із заміною керівництва театру у переддень його «другого народження», якось забуваються. «Все йде, все минає…»
Студенти відвідали виставу. Спостерігали, як і належить їм, за подіями на сцені з гальорки. А потім, вже на семінарському занятті, коли майбутні журналісти, редактори та видавці зачитували та бурхливо обговорювали свої рецензії, мені подумалося: треба, мабуть, дати змогу окремим студентам оприлюднити їх спроби театрального рецензування – хай ознайомиться з ними більш широке коло читачів. Та й самі студенти хай відчують щастя побачити свою статтю опублікованою…
То ж, вибравши серед них найбільш вдалу, на мою думку, театральну рецензію, пропоную ознайомитися з нею відвідувачам сайту. Першій надається слово Світлані Дубині, рецензія якої , на мій погляд, виявилася найбільш ґрунтовною.
Звичайно ж, не з усіма висновками, спостереженнями та оцінками,зробленими у цій рецензії, можна погодитися. Театральне мистецтво, особливо ж таке, яке претендує бути сучасним, є надзвичайно складним і потребує дуже високої культури його сприймання, аналізу та оцінки. То ж цілком можливо, що знайдуться читачі сайту, які висловляться щодо висновків початкуючого театрального критика. Буду радий, коли зав’яжеться дискусія. А поки що кажу:
«Щасливого Вам дебюту, Світлано!»
Світлана Дубина,
студентка факультету філології та журналістики
КДПУ ім. В. Винниченка.
Кропивничанський «Сорочинський ярмарок» а ля «вбийте культурне, але зробіть доступним»
Колоритно-живописне на той час малоросійське життя очима жителя територіально розтягнутої Російської імперії і досі викликає масу приємних емоцій і від прочитання знаменитого Гоголівського твору, і від перегляду вистави, що створена за його мотивами. Втім з появою чергових режисерських версій, метою яких, звісно ж, є прагнення якомога осучаснити твір і наблизити до модерного-постмодерного реципієнта, часто втрачається той смисл, що кодувався у кожному художньому засобі. Яскравим прикладом стирання «смачних», тобто знакових моментів українського життя стала і вистава кропивничан «Сорочинський ярмарок», котра презентувалася у театрі ім. М. Кропивницького 22 березня.
Хто є виною появи вульгарності, примітивізму, дурості та бездумства натовпу українців у цій виставі сказати важко, проте цих рис точно не було у класичному творі Миколи Гоголя. Диканька і її околиці виступають абсолютно в усіх творах письменника якимось поетично-прекрасним простором, де зберігаються природня краса, українська пісня і живучі побутові традиції. Гоголь порівнює у своєму «Сорочинському ярмарку» розкішні українські краєвиди з людською душею, дівочою пишністю та жайворонківською мелодією. У самому тексті твору між рядками читається легка туга, викликана щирою любов’ю до того краю, де пройшло дитинство письменника. У своїх «Сорочинцях» Гоголь виступає і оповідачем, і художником.
Головною метою режисера Бориса Курмана, здається, було стерти оте українське, погрубіянити та звульгаризувати колисково-ніжний «малоросійський» край. Саме тому оповідачем і репрезентантом художнього світу вистави виступає чомусь отой знаменитий чорт, якого вигнали з пекла, який є власником тієї червоної свитки, що натворила немало шуму серед сорочинців. Як то і водиться серед бісовщини, голос цього персонажу не вирізнявся особливою мелодійністю та ніжністю, він з якоюсь агресією, екшенівським ефектом описує тишу, що запанувала після закінчення дня.. Складається враження, ніби після першого кукурікання півня у Сорочинцях настане не ранок, а чергова страшна подія, котра заворушить усе селище. Втім наявність триллерської риси, мабуть, можна пояснити акцентацію режисера не на мотивах кохання чи загальнолюдських проблемах, а на пекельній червоній свитці, яку, на жаль, чортові у кінці вистави так і не повернули.
Вистава починається не з усім відомої сцени, де показується ранкове пробудження ярмарку та глумливий діалог молодого козака з язикатою Хіврею, а зі сцени пекла, яку навіть у відомому новорічному телевізійному мюзиклі поставили у середину. Акцент іде на тому, що чорта виганяють з пекла, а значить увесь сюжет потім буде прив’язуватися до нього. Так воно і сталося: він не лише виконує поставлені Гоголем обов’язки, а й бере участь абсолютно в усіх сценах, де його навіть бути не повинно. Він перевтілюється у собаку в дворі кумів Черевика, він «розважає» попа, який прийшов любитися до Хіврі в один із вечорів, зрештою саме він закладається об заклад з Голопупенком, котрий організує йому весілля з Параскою, хоч у Гоголя цим займаються цигани заради купівлі волів за п’ятнадцятку).
Занадто розчарувало трактування у виставі образів головних героїв. Гоголь у своєму тексті не описує їх зовнішність, проте, як і належить талановитому письменнику, розкриває характери персонажів шляхом зображення їх поведінки та вчинків. Та, не зважаючи на те, що кропивничани активно запозичували цитати із твору, передати знамениту колоритність знакових героїв «Сорочинського ярмарку» їм, як на мене, не те, що не вдалося, - вони просто-напросто спотворили їх. Статний парубок Голопупенко виступає якимось заморським принцем, бо його одяг і зачіска зовсім не характерні для українського парубка: жагучо чорні кучері на лобі (що більше характерні для єврейських мачо), чомусь прихована українська сорочка (як виявилося у фіналі, вона на ньому була весь час, проте вишивки, яка б свідчила про походження хлопця, не було видно), неприйнятна для парубоцьких поясів золотого кольору підв’язка з атласного матеріалу. Гоголівський Голопупенко у телевізійному мюзиклі показаний сексуальним нахабою із впевненим чоловічим поглядом та ніжною прихильністю до коханої. У виставі парубок виявився напрочуд невпевненим, його поведінка скеровувалася чортом. Як на мене, йому не вистачило отого еротично-чоловічого «я» і міцного кулака по столі.
Тендітну і ніжну Параску, яка покірно слухається батька, показали у її вже немалі надцять років капризною дитиною. Дитяча наївність і певною мірою навіть дурнуватість виявилася у її поглядах та пробіжках по сцені. Лише в останній сцені, коли вона приміряє очіпок мачухи перед самим весіллям ми можемо побачити вже ту Параску, яку хотів показати нам Микола Гоголь. Навіть довжина її спідниці, до речі, як і у всіх дівчат, свідчила про певну легковажність поведінки дівчини, що зовсім не відповідало трактуванню цього образу Гоголем.
Українських дівчат та пишногрудих жінок кропивничани вирішили аж надто осучаснити. Спіднички вище колін, оголені плечі, постійні нахиляння, вішання хлопцям на шию, вози, що трясуться (і благо без охів-ахів, а лише з висмикнутими крізь мішки жіночими руками та косою – ну це щоб було зрозуміло хто і з ким!) остаточно опустили українськість до примітивного еротизму. Можливо, це був спосіб показати всупереч прийнятим уявленням, що ніколи українські дівчата не берегли свою цнотливість?
Гламурним і стильним бачимо у виставі чорта. Рожевий пушок на чоботях та плечах, обтягнуті вельветові штани та маленькі гульки на голові зробили чорта нетрадиційним – лише макіяж і голос були основними ознаками його пекельності. Ненатуральними виявилися і роми: головній циганці не вистачило, як на мене, традиційної язикатості та нав’язливості. Хлопців зобразили чомусь у чорних шароварах, проте у яскраво бузкових сорочках, чим лише вони і вирізнялися. Взагалі цигани у кропивничанському «Сорочинському ярмарку» чомусь були масовкою, в той час як у Гоголя вони грають ключову роль.
Майже постійно сцена була густо заселеною. При чому цей чималий гурт людей, не зважаючи на їхню організованість під час танцю та відчутне прагнення створити ефектні масові мізансцени, нагадував популярний сьогодні Гарлем Шейк, котрий українською мовою найкраще пояснити висловом «Хто в ліс, хто по дрова». Сучасного гангам стайлу зазнали й українські танці: поряд з українським гопаком та жіночими «ковирялочками» народ танцював щось схоже на танок маленьких качечок після енної чарки і під клубну музику. Навіть музичний супровід, який, до речі, готував сам режисер, лише текст писав донеччанин Євген Кулаков, іноді набував рамштайнівських ноток, хоч поряд з ними звучала українська пісня, на щастя, у якісному виконання. Внаслідок цього у виставі було суттєво скривлене захоплене ставлення Миколи Гоголя до всього українського.
Варто окремо сказати про декорацію сценічного простору. Купа мішків, що символізують урожайність української землі, колоритні вози, ікони, дерев’яний посуд, рушники – саме усе це було єдиною інформацією, що дії відбуваються на українському ярмарку. Димові двері, що постійно відкривалися на задньому плані, додавали пекельності, певного екшену, - вони символізували оте прокляте місце, де відбувається ярмарок, сарай, де і живе бісівська сила.
«Завдання відтворити складні психологічні стани чи етапи внутрішнього переродження не стояло. Власне ярмарок, рядно вбрана і пристрасна, ворушка українська людність, а не пара закоханих – козаченка Гриця Голопупенка та Параски, - і є головним героєм твору в інтерпретації кропивничан» – зазначав перед виставою Євген Курман.
Проте, як на мене, вистава «Сорочинський ярмарок» стала ще однією зіпсованою через постмодерну інтерпретацію версією «Вечорів на хуторі близь Диканьки». Вистава була позбавлена важливих підтекстів, який зазвичай шукає глядач-інтелектуал. По суті, вона стала черговим мюзиклом, лише поставленим на сцені відомого театру корифеїв. Надмірне осучаснення та звульгаризвування зробили виставу елементом масової культури. Та режисер, мабуть, не взяв до уваги, що до театру ходять і духовно збагаченні люди. Хоча і сам зазначав: «зараз важливо привабити людей до цього місця», себто театру. Правильніше буде сказати, що вони складають більшість порівняно із зальотними відвідувачами.. То навіщо максимально наближати абсолютно колоритний літературний твір, такий, що викликав справжню любов та захоплення мільйонів людей, до примітивного і низького? Саме з допомогою подібних речей і втрачається справжня традиційна українська культура, переривається передача культурного коду нашої нації. На мою думку, ця вистава не наділена справжньою культурною цінністю. Вона здатна принести задоволення глядачам, що виховані на не найкращих зразках сучасної масової культури.
