Конгеніальність шевченкіани Євгена Маланюка
1. Через матеріальні нестатки та поліцейські переслідування 25-річний Іван Франко був змушений покинути Львів та переїхати у рідне село Нагуєвичі, де знайшов притулок у хаті свого вітчима. Тут він жив з квітня 1881 року. Весь день важко працював по господарству, а ввечері та вночі писав оповідання, вірші, статті. У жовтні того ж року він написав статтю «Темне царство», яка й до цього часу вражає своєю глибиною аналізу Шевченкових поем «Сон» («У всякого своя доля…») та «Кавказ». То був аналіз, котрий розкрив у здавалося б добре знаній поемі якісь глибинні смислові плани. Це були моменти такого відкриття творів, які і до цього часу вражають своїм сучасним звучанням. Поеми «Сон» і «Кавказ» сприймалися не як «критика російського самодержавництва», а як твори з таким глибоким художньо-аналітичним проникненням, що й досі Шевченковий аналіз російської самодержавницької системи не втратив актуальності як всебічний і точний погляд на тоталітарну систему. А окремі висновки молодого Івана Франка, до яких його підштовхнули поеми Шевченка, ну, скажімо, ті, де йдеться про саморуйнування «темного царства» як тоталітарної системи, будуть неодноразово підтверджені чисельними прикладами як далекої, так і зовсім близької всесвітньої історії – «Машина темного царства так і збудована, що мусить швидше чи пізніше сама розпастися. Адже головні її причини – несправедливість, деморалізація, облуда та самоволя, – се не жодні закони природи, вічні та незмінні, се тільки часові недуги людськості, по яких мусить наступити й виздоровлення».
Геніальність названих поем Шевченка є очевидною. Здійснений Іваном Франком аналіз, який відкрив та проаналізував у цих поемах раніше ніколи і ніким не вловлювану сутність і тим самим актуалізував на всі наступні часи їх художню значущість, є конгеніальним.
Зрозуміло, що на «Темне царство» Івана Франка ми посилаємося як на приклад конгеніальної інтерпретації геніальних творів.
2. Шевченкіана Євгена Маланюка складається із циклу статей, із фрагментарних вкраплень про поета в есеях з іншою проблематикою, скажімо, в теоретико-літературних міркуваннях «Думки про мистецтво», «Поезія і вірші», із окремих записів у т.зв. «нотатниках» Маланюка, які скрупульозно зібрав та залишив нам Леонід Куценко, із кількох поезій…
Проте насмілюся висловити думку, що в нашому шевченкознавстві як до, так і після Маланюка, аж до сьогоднішнього дня включно, важко, а швидше всього неможливо знайти дослідження, котре зрівнялося б із шевченкіаною Маланюка своєю проникливістю у найбільш сутнісне, приваблювало б своєю новизною, енергійним переливом думок, врешті-решт красою вислову. А головне – всі ці позитиви породжені точністю думки, котра є самою Правдою. Є все-таки щось спільне, що визначає довге чи коротке існування в часі як художніх текстів, так і текстів літературно-критичних. І там, і там визначальну роль відіграє наявність у них – нехай у різних формах! – Правди-істини та Любові.
Маланюкові належить універсального чинника художності, який він визначив як «… життєдайнотворча правда Нації» (стаття «Творчість і національність»)
«Правда Нації» – одна з наскрізних художньо виражених категорій в поезії Тараса Шевченка. Надзвичайно ємких висловів на зразок «У своїй хаті своя Правда, і сила, і воля» чи «Аправда наша п’яна спить» зустрічається чимало – у своїй сукупності вони створюють потужний смисловий концепт, досі, до речі, на потрібному рівні не проаналізований. «Правда Нації» – це право нації на гідну самореалізацію, якого ми ще й досі через різні причини як внутрішнього, так і зовнішнього порядку не досягли. У другій половині ХХ століття у всьому світі дуже багато говорили і продовжують говорити про «права людини», менше – про «права нації». Тут відчувається неабияке лицемірство. Бо моє право людини ніколи не буде зреалізоване, коли не зреалізоване право моєї нації.
3. Один із способів наблизитися до поняття «правда Нації» полягає у зверненні до іншої категорії, яка дотична до неї, співіснує з нею, перебуває з нею у постійних взаємозв’язках та взаємопереходах. Маю на увазі Шевченкову національну ідею. Треба визнати, що якраз в останні роки, як ніколи раніше, ми відчули, наскільки сучасною є поезія Шевченка. Може комусь це твердження і здасться надто перебільшеним та недостатньо коректним, однак мушу сказати, що зараз у нас немає жодного митця, жодного мислителя, жодного політика, який би пояснив сьогоднішні наші проблеми глибше за Шевченка. Національна Шевченкова ідея пояснює нам нас самих, виявляє нашу силу і красу, і в такій же мірі з якоюсь нещадною відвертістю вона виявляє і темні сторони нашої «національної душі». Національна Шевченкова ідея – це той величезний смисловий огром, який ще не осмислений як цілісність, не сконцентрований в якомусь одному дослідженні і невідомо, чи взагалі це коли-небудь буде зроблено. Написані тисячі статей і сотні книжок висвітлюють якусь частинку цього огрому, у кращих випадках – якісь окремі фрагменти. Пояснюється це, на наш погляд, дуже просто: кожний, хто прагне заглибитися у якусь одну проблему, тобто намагається висвітлити якусь одну частинку того огрому, за умови, якщо він володіє достатньою проникливістю, починає занурюватися в ту частинку, втягується у безодню смислу, що відкривається йому і невмолимо втрачає змогу з потрібною проникливістю схопити «всього Шевченка». А якщо з’являються наміри не втягуватися у розгляд окремих проблем, а схопити, піддати якомусь синтезуючому осмисленню «всього Шевченка», то така спроба, нехай навіть вона здійснюється дослідником з могутнім інтелектуальним потенціалом, перетворюється у довгу констатацію ідей та смислів уже більш-менш добре відомих.
Таким чином з’являється проблема осмислення творчості Шевченка як цілісності. Такого осмислення, завдяки якому його національна ідея набула б сутнісного і водночас рельєфного вираження.
Насмілюсь ствердити, що таке осмислення вперше і востаннє у шевченкознавстві було здійснене Євгеном Маланюком. Саме тому це досягнення набуває рівня конгеніальності.
Євген Маланюк загострено відчував «правду Нації». У цьому один із найважливіших чинників його конгеніального осмислення «правди Нації», якою пройнята вся поезія Шевченка.
Погляд на Шевченка і на його творчість з позицій цієї «великої правди», «правди Нації» і дав змогу Маланюку витворити і подати українському суспільству свою шевченкологію з добре окресленими контурами. У неї міцний, зроблений на віки, каркас. Насмілюсь сказати, що шевченкологія Маланюка зроблена на виріст для всього нашого шевченкознавства.
4. Протягом своєї шевченкіани Євген Маланюк варіює буквально кілька концептів. І кожний з них є каркасним для його шевченкології.
Зовсім не претендуючи на їх більш-менш повну характеристику, лише назву їх.
Концепт перший: «Монолітність». Вона виявляється в наступному: «… жадних ідеологічних «борсань», жадних «спалювань ідеалів» і жадних «матеріалістичних» (отже й «соціалістичних») звужувань виднопорухів ані в Шевченковій свідомості – ніколи не було. Був безупинний ріст. В свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості й її світогляду вверх».
Концепт другий: «Вулканічна» енергія Шевченкового слова. На думку Маланюка, яка досить часто варіюється, «… Шевченко – явище єдине й неповторне, що то вийняток, а не «правило», що то згусток затисненого єства народу, що то вибух вулкану…».
Концепт третій: «Месіанство». Найстисліше цей концепт висловлено словами з поезії «Шевченко»: «Він, ким зайнялось і запалало».
Концепт четвертий: «Живий Шевченко». З есеїстики Маланюка постає цілісний образ поета як живої людини – не «мужика», не такого собі «співця селянської недолі», врешті-решт не «кобзаря», а найпроникливішого інтелектуала та високої, найвищої для свого часу, культури. «Не є вже Шевченко, – пише Маланюк, – ані селянським співцем, ані навіть, як здавалося Ю. Липі, селянським королем, ані, мовляв, тим «кобзарем». Є він складним виразом нашого всенаціонального творчого духу і є він дотеперішньою вершиною нашої національної культури в якнайширшім значенні цього слова».
Ми тезово вказали лише на чотири концепти Маланюкової шевченкіани. Чотири з багатьох інших, не менш важливих. І кожен з цих названих і не названих концептів легко «розкручується в глибину».
5. Таке «відчуття глибини» кожного концепту однозначно засвідчує його істинність. Маланюку віриш, і тому що він з допомогою одного-двох точно підібраних прикладів аргументує свої концепти, а ще й тому, що його текст наділений якоюсь особливою магією впливу. Суто психологічний чинник такої віри в істинність сказаного Маланюком, полягають, по-перше, у його глибокому переконанні в правдивості своїх думок (тут спрацьовує принцип – переконує лише той, хто сам переконаний у своїх твердженнях). І, по-друге, в темпераментній емоційності тексту.
6. Есеїстичний текст Маланюка є надзвичайно щільним у змістовому плані. Його щільність є вищою за інформаційну щільність будь-якого академічно-наукового тексту. І це дає підстави висловити майже єретичну думку: есеїстичний стиль викладу (зрозуміло, за умови його високої якості) є найбільш органічним для художньо-літературного матеріалу.
7. За великим рахунком треба визнати, що всі, чи майже всі думки, висловлені Маланюком, не є абсолютно новими, бо у величезній літературі про Шевченка завжди можна знайти праці, в яких висловлена та чи інша думка, яка зустрічається в Маланюка. Проте думка Маланюком настільки опукла і точна, що створюється враження, ніби вона висловлена вперше. І їй віриш беззастережно. Про подібний ефект стосовно поезії говорив Маланюк. «Про троянду й соловейка досі написано безліч віршів – від Гафіза до наших днів, – читаємо у його есеї «Поезія і вірші». – На цю тему писатимуть вірші й далі, бо теми справжньої поезії більш вічні, чим поезія справжніша.
З’являється питання: чому з віршів про троянду й соловейка так мало залишається імен і так мало творів? Коротко кажучи, чому з тієї безлічі віршів тільки кілька є п о е з і є ю ? На вістрі ножа – границя між ними.
І то – добра форма, і це – добра форма. І там – рими, і тут рими. І там слова, і тут – слова. І там слово «обрій», і тут слово «обрій». Але то – п о е з і я, а це – лише в і р ш і […].
Поезія – це вірш, наладований енергією, подібною до електричности. Коли тієї наладованості немає, тоді вірш, хоч як технічно досконалий, зі всіма римами та алітераціями, залишається лише віршем».
Есеїстика Маланюка культурологічного та літературно-критичного спрямування відрізняється від так званих суто «наукових текстів» так само як відрізняється справжня поезія від простовіршів. Енергетика есеїв шевченкіани Маланюка на кілька порядків вища за будь-які, навіть знамениті «наукові тексти» найбільш відомих шевченкознавців, не кажу вже про нашу посередню, безнадійну у своїй «дисертаційній» сірості, літературознавчу науку.
Так, в есеях Маланюка потужно пульсують емоції і через те вони наділені якоюсь заряджаючою енергією. Але з приводу щойно сказаного раціонально настроєний читач може поставити «вбивче», на його думку, запитання: мовляв, треба бачити різницю між емоційною есеїстикою та всуціль раціональними «науковими текстами». Цілком можливо, що в цих «емоційних» есеях наукові істини й не ночували. Раціо, справедливо стверджує він, – ось чим живиться справжня наука.
На те відповідаю: існує поняття так званого «емоціонального інтелекту», який на думку відомого американського психолога Деніела Гоулмана, автора бестселера «Емоціональний інтелект», може значити більше, ніж IQ.
8. Рідко зустрічаються спроби осмислювати специфіку суто літературознавчого таланту. Одним із його найбільш поважних складників - це те, що часто визначається як природний розум. Він виявляється у все тій же здатності безпомильно проникати в суть речей і явищ, бачити кожне осмислюване явище як системну цілісність з її системотвірними чинниками та з усіма взаємопов’язаними складниками. Сила розуму, його, так би мовити, якість проявляється ще у здатності вмент, без особливих труднощів, виходити на оптимальний варіант вирішення тої чи тої проблеми. Йдеться, зрозуміло, про «раціо», яким вирізнявся інженер, а у певний час і викладач математики Євген Маланюк. Але для високопрофесійного літературознавця одного лише «раціо», яким би розвинутим і якісним воно не виявилось, недостатньо. Йому потрібно підніматись до досліджуваного письменника, щоб бути його співпереживачем, рівноправним партнером і, одноразово, поціновувачем. А тут без розвинутого «емоціо» просто не обійтись. Треба звернути увагу на думку Маланюка, що справжній літературознавець – «це безпомилковий інстинкт чи нерв відрізнювання поезії від не-поезії.[…] Відомо також, що жодна школа чи лектура того не навчать: з тим інстинктом треба народитися, як родяться люди, наприклад, із музичним слухом” Талант літературознавця наближений до художнього. Тому розвинуте «емоціо» необхідно літературознавцю, бо саме воно є ґрунтом для формування естетичного чуття. В особі інженера та поета Маланюка ті «емоціо» і «раціо» виявились навдивовиж згармонізованими - вони стали головними складовими того, що ми називаємо інтелектом.
9. Євген Маланюк – яскравий, сказати б, довершений «продукт» так званого «золотого віку» філологічної освіти.
Щоб зрозуміти витоки майстерності Євгена Маланюка як блискучого есеїста, треба повернутися до років його навчання у Єлисаветградському реальному училищі. 2 травня 1913 року (на днях минає 100 років з того дня) Євген Маланюк, учень 6-го класу, писав творчий екзаменаційний твір з російської словесності на тему: «Значение Жуковского в русской литературе». Його перевіряли три викладачі: він мав бути бездоганно точно оціненим. Шість учнів із класу отримали двійки. Жодної відмінної оцінки і лише три четвірки. Євген Маланюк отримав четвірку.
Леонід Куценко знайшов цей твір в Кіровоградському архіві. Передрукував його на друкарській машинці і, не вказавши автора, дав його прочитати доценту кафедри російської літератури Зої Вікторівні Торговець. При цьому попросив поділитися своїми враженнями стосовно того, яку освіту, на її думку, отримав автор цього твору. Вона відповіла: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету. І справді,перечитуючи зараз цей твір 16-річного учня 6-го класу реального училища, вражаєшся його умінням виявити найголовніше, найсуттєвіше як в особистості поета, так і в його творчості.
А справа не лише в природному інтелектуалізмі юного Жені Маланюка, його, скажемо так, талановитості «від Бога». Важлива деталь: в Єлисаветградському училищі приділяли настільки велику увагу позакласному читанню, що, за рішенням педагогічної ради, класному керівникові, який спеціально займався питанням позакласного читання учнями художньої літератури, зменшили тижневе навантаження на 6 уроків та встановили «вознаграждение не менее 450 в год». При цьому річна заробітна плата вчителя складала 1000–1200 карбованців.
10. Маланюк майже не аналізував окремих поезій Шевченка. Він прагнув сказати про поета головне, визначальне. Він немовби створював каркас нової будови, яку належить викінчити його наступникам. Перед сучасним українським шевченкознавством, гадаю, лежить перспектива нового етапу в осмисленні Шевченка – перспектива завершити будову, каркас якої створив Маланюк. Це завершення має відбуватися в основному шляхом поглибленої інтерпретації окремих творів Шевченка. А кожний Шевченковий твір – це ще майже не відкритий космос, сповнений хвилюючих таємниць. І коли відчуваєш це, і думаєш про це, то стають зрозумілими слова Маланюка про те, що «наше знайомство з поетом щойно почалося».
